Червоноградська районна організація МАЛіЖ




  *********************************************


ВЕРБА ВЕСНУ ВІДЧУВАЄ...
(З фенологічного щоденника)
Щойно минуло Стрітення (15 лютого). До справжньої весни ще далеченько. Але вже кілька днів поспіль насолоджує людей тепла погода. Буває, що вночі припече морозець, та вдень, як тільки сонечко підніметься вище, від нього і сліду не залишиться. Весна?.. Не весна?.. Годі й думати.
На лузі якось невчасно розпустилася верба (невеликий кущик), одна-єдина з-поміж своїх сестер. А тут півсотні таких кущів. Ті не поспішають «спалахнути» бруньками. Ота єдина мочить ніженьки-коріннячка у прохолодній воді з талого снігу і красується. Хоч би що! Всім на заздрість!
Кажуть, що верба весну відчуває, закликає її... А, може, це весна вербу розбудила... Не розберешся у витівках Природи.
- Чому ж твої сестри ще сплять?
Мовчить, не відповідає.
Здогадуюся, що хтось першим має привітати юну пору року - чарівну Весну. Отож і випала їй така місія.
Тішать око сірі пухнасті котики  вербові. Торкнешся їх, а враження, що вони ось-ось замуркочуть до тебе, схочуть розповісти про щось приємне, повідати якісь таємниці, невідомі нам, людям, попросять молочка... Милуюся ними і також тішуся.
Добре, що ніхто з людей сюди не навідується. Глухе місце! А то б неодмінно набрали вербових гілочок з котиками на весняний букет, понівечили, поламали... От і пропала краса...
Маркіян ЛЕХМАН.
Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.
м. Львів

 *********************************************


ІЛАРІЯ У ДИВОСВІТІ

(Фрагмент)

Дорога до містечка була довгою. Друзі добряче стомилися. Але ось перед ними постав великий красивий замок. Він був з великою кількістю дверей та вікон. Замок побудували з пружинок та циферблатів. Коли Іларія зайшла туди, то побачила темну дерев'яну підлогу. Вона тихо ступала по ній. Виявилось, що стіни замку завішані ключами. Перед Іларією відкрились круті сходи, які вели угору до головної кімнати майстра. Сходинка за сходинкою дівчинка з друзями підіймалась до Червоної Бороди. Коли діти зайшли у кімнату, то побачили здоровенного велетня. Майстер був одягнений у вишитий золотом халат, з-під якого визирали білі штани, а на ногах - теплі хутряні капці. Його борода була дуже довгою. Вона торкалася підлоги, у бороду вплетено багато ключів. Як тільки Червона Борода повертав головою, ключі бряжчали. І ось наші гості наважилися промовити до майстра і розповісти йому, чому сюди завітали:

- Шановний Майстре, Червона Бородо, ми завітали у ваш дім, щоб ви нам допомогли. У нас трапилося лихо. Я випадково залила свій чарівний годинник. Цей годинник допомагає мені повертатись додому. Я дуже хочу, щоб ви полагодили його.

Майстер уважно подивився на гостей, а потім промовив:

- Гаразд, я вам допоможу, але маю свою умову. Ви повинні назбирати пелюсток жарквіту. Це чудова рослина червоно-жовтого кольору.

Іларія погодилася, але при цьому поставила три запитання:

- Де росте квітка?

Майстер відповів, що квітка росте у долині, яка є дуже близько.

- А чому ви самі не можете сходити у цю долину?

- Бо у мені панує страх, що загублюся.

Іларія також запитала:

- Навіщо вам пелюстки жарквіту?

- Щоб приготувати смачний чай, який дасть мені багато сил та мудрості.

Діти трохи відпочили і пішли у долину. Іларія та друзі знайшли пелюстки у тій долині, вони побачили високе пишне дерево, на якому ріс жарквіт. Повернувшись у бік дому Майстра, друзі набрали солодкого пилку, який знайшла Хмурка, і радісно повернулись до замку.

Надворі вже стемніло, коли друзі увійшли в дім Майстра. Вони дали йому пелюстки і пилок. Червона Борода подякував їм, взяв усе і пішов на кухню. Заварив теплий і смачний чай. Випивши чай, діти лягли спати у ліжка з бамбука. Наступного дня майстер Червона Борода полагодив годинник Іларії. Тепер вона зможе повернутися додому, але ненадовго, бо у неї є ще дуже важлива справа, а саме допомогти Хмуринці збудувати будинок. Тож друзів чекає подорож у долину Винахідників.

Софія ЛЕМЕХ.

Учениця 2-Б класу Червоноградської СШ №8, слухач МАЛіЖу


 *********************************************
 БЕЗ ЛІМІТУ

“Ми не маємо права споживати щастя, не роблячи на нього”.

(Бернард Шоу)

МИ лише люди. Завдяки еволюції можемо думати, висловлюватись, відчувати, будувати тим самим наше суспільство.

НЕ важливо, наскільки хтось здається злим, несправедливим чи підступним, звідки нам знати, що було прологом для такої поведінки?

МАЄМО відображення в дзеркалі. І навіть за це вже варто дякувати. Маємо одне одного, ніхто з нас не самотній. Навіть якщо хочете ізолюватися від усіх. Кожен з нас комусь потрібен таким чи такою, які ми є насправді, без масок.

ПРАВА не любити ніхто нам не надавав.

СПОЖИВАТИ почуття до нас, також, якось не по-людськи. Все на світі повертається бумерангом.

ЩАСТЯ от для кожного своє. Як і правда. Як і поняття любові, краси, життя. Воно завжди поруч, ховається серед звичних речей. Не слід про нього забувати, ніколи не варто переставати його шукати і знаходити, щоб не загубити часом.

НЕ нам судити, що світ робить правильно. Просто не кожну річ нам дано зрозуміти, в певний момент суть відкривається. Інколи буває, що неоднакова в різний час.

РОБЛЯЧИ помилку, ми розуміємо, що краще було б зробити так, а що не так, запізно. Та на помилках вчаться, чи не так?..

ЙОГО, сонця цього світу, без ліміту на кожне серце. Тому не ховаймо його за ширмою поганого настрою.



БЕЗ ЧЕСТІ І ЖАЛЮ

(Пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 рр.)

Я хочу, щоб кати схилили глави.

Яким мав бути той дитячий гріх?

Де головним героєм довгої вистави

В батьківській крові був останній сніг?

Я хочу, щоб оті поклали душу...

Яка душа? Без честі і жалю

Створіння, що народ душили й душать,

Ховали очі в ширмах кришталю.

А що тепер? Невже їм хліба мало

І досі ще не виконано план?

Нехай поглянуть їм би духу стало -

У юних сльозах викохано лан.

Олена ФЕДЮРА.

Учениця Червоноградської гімназії, слухач МАЛіЖу

*********************************************


ПОВЕРНЕННЯ ВТРАЧЕНИХ ІЛЮЗІЙ

(Розповідь від першої особи)

Ця історія розпочалася із мого захоплення музикою. Ще у дитинстві дуже полюбив скрипку, відвідував школу мистецтв, потім грав у музичному ансамблі, їздив з нам на концерти. Навіть мали чимало шанувальників, фанатів, які запевняли, що своїм виконанням ми даруємо їм радість, насолоду. Але мить одного дня все враз змінила. Через брак коштів мені довелося покинути ансамбль і влаштуватися на будівництво. 

Минуло десять років важкої фізичної праці. Я й справді зміг належно забезпечити себе фінансами, щось заощадити на «чорний день», хоча про такий поки що не думаю. Однак протягом цих десяти років жодного разу не зіграв на скрипці. Мій музичний інструмент лежав у футлярі на полиці і припадав пилюкою. Я часто сідав у крісло і просто дивився на скрипку, плакав, боячись доторкнутися її срібних струн, потривожити душу скрипки. Охоплював відчай, що вже ніколи не зможу грати, їздити на гастролі, дарувати людям насолоду від музики.

Та ось до мене несподівано зателефонував керівник ансамблю і запросив на репетицію:

- Досить, «старий», нудьгувати! - сказав він. - Нам бракує скрипаля. Згадай минуле!..

Я вирішив спробувати ще раз. На репетицію полетів на крилах. Не пожалів про цей вчинок. Сам здивувався, але, виявляється, що через десять років не втратив своєї майстерності. Дотик до скрипки враз зняв втому з натруджених рук, десь щезли мозолі, а пальці знову стали гнучкими, чутливими. Моя гра на скрипці була такою, як і раніше, музична пам'ять не підвела.

Невдовзі відбувся концерт, після якого керівник ансамблю підійшов до мене, міцно потиснув руку і похвалив:

- Твій талант не пропав. Музика - твоє покликання!

Це ще раз мене окрилило і додало наснаги. Я зрозумів: не потрібно закопувати у землю те, що дароване тобі Богом, а далі займатися музикою і приносити людям радість.

А фінанси?.. Якось воно буде...

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів


 *********************************************

У СІРОМУ НЕБІ

Голуба вважають птахом миролюбним, лагідним, довірливим. Він навіть є символом миру. Але мало хто здогадується, що ці птахи здатні на доволі агресивну поведінку, у разі небезпеки вміють постояти “за своїх”...

* * *

У самому центрі Червонограда поблизу Вічевої площі збираються сотні голубів. Ще б пак! Як не прийти на таку тусовку. Їх тут щоразу щедро підгодовують мешканці шахтарського міста.

І цього дня голуби ласували гостинцями. Тільки один з них чомусь не пристав до гурту, а самотньо кружляв у сірому похмурому небі. Аж раптом з'явився яструб. Зимові холод та голод привели його із сусіднього лісу до міста. Може тут чимось (чи кимось) поживиться, підкріпиться?.. Вже й запримітив потенційну жертву, ось-ось схопить голуба. Той як тільки міг вивертався від хижака. Та сили нерівні.

Не лише я, всі, хто бачив цю картину, оторопіли. Ой, як хотілося допомогти голубу, врятувати його, але ж не полетиш у небо.

Диво-дивина! Голуби, які мирно, безтурботно «паслися» на просторій ділянці, враз відчули, що їхній побратим потрапив у халепу. Сотні пернатих стрімко здійнялися у небо і стали потужними хвилями, мов те цунамі, накочуватися на яструба. Хвиля за хвилею, хвиля за хвилею. Атакують з усіх сторін. Враження, що зараз зіб'ють його, скинуть на землю.

Хижак перелякався не на жарт. Залишившись без здобичі, подався у напрямку лісу і розчинився у сірому похмурому небі. Аж тоді зграя голубів разом зі щасливчиком, якого врятували від смерті, повернулася до мирної трапези.

Отакі вони, голуби!

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

 *********************************************
 СОВІСТЬ

(Картинки з життя)

Купуючи на ринку молоко, відразу важко (а то й неможливо) переконатися, чи воно якісне, чи, бува, тварина не захворіла, а продавець, наче й нічого не сталося, реалізовує. Нести у лабораторію на аналіз — марудна справа. Доводиться уповати на совість та порядність того, хто продає. Отож епізод, свідком якого став.

...На ринку до бабусі, яка продавала коров'яче молоко, овочі, підійшла мама з донечкою, років чотирьох. Уже добрі знайомі з бабусею-молочницею. 

Почалася розмова:

- І як почувається ваша донечка? Здоровенька? Допомогло молоко моєї кізоньки? - поцікавилася бабуся.

- Так, ми вже здорові, знову ходимо у садочок, - відповіла мама. - Але ще хочемо придбати молочка від вашої кізоньки. Корисне воно!..

- Маю тільки свіженьке коров'яче, - розчулено мовить старенька. - Знаю, що воно вам не вельми підходить, але на жаль, поки що нічим зарадити не можу.

Бабуся зробила паузу і засмучено продовжила:

- Захворіла моя кізонька. Приходив ветлікар, зробив укол, потім ще раз і застеріг, щоб молока від неї не вживати два тижні. Тож вирішила місяць його не продавати, аби кому лиха не принести. Я - людина совісна, християнка, до церкви ходжу, боюся Божого гніву і кари. На фальші та брехні не розживешся. Тим паче, що це молоко - ліки для дитини. Ось візьміть літру свіженького коров'ячого молока, за так, як компенсацію. Однак приходьте завтра. Порозмовляю зі своєю сусідкою, яка також має кізоньку. Упевнена, що вона зголоситься продавати молоко, і також зі знижкою, адже мова йде про здоров'я дитини.

Мама з донею подякували бабусі і пообіцяли навідатися завтра.

Підійшла черга іншого покупця. Статний чоловік взяв коров'яче молоко, дав гроші (удвічі більше за вартість придбаного) і попросив:

- Решту (здачі - уточнив) не потрібно. Ви - людина совісна. Якщо вважаєте за доцільне, то віддайте їх у церковну касу, а ще - помоліться за цю дитину і за мене, грішного...

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів

 *********************************************

ТВОЇ ПОРИ РОКУ

Я закохалася у твоє зимове обличчя. Холод криштальних очей заморожував моє тіло. Проходячи поруч, відчувала під ногами неміцну кригу і боялася впасти в ополонку твого кохання. Коли погляд ловив твоє біле, мов сніг, волосся, у моїй душі зривалась заметіль.

Я закохалася у твій весняний настрій. Іноді ти веселий, виспівуєш, мов соловейко в гаю. Від твого голосу я тану, як той сніг від весняного сонця. А іноді від твоїх слів так боляче, що в мені гірко плачуть гострі бурульки, падають, ріжучи гаряче серце, мов ножем, та завдають йому смертельних ран. Від цих страшних мук з блакиті моїх очей народжується повінь.

Я закохалася у твій літній спокій. Ти, як сонце, мовчазний і водночас гарячий. Від твого проміння в моїй душі розцвітають квіти. Твоє сяйво народжує в моєму серці кольорових метеликів. Вони радісно витанцьовують, весело та безжурно літають у голові так само, як і мої золоті мрії. Іноді від щастя теж починаю світитися, як сонце, та намагаюся своїми променями доторкнутися до твого серця, щоб розпалити в ньому вогонь. Але чомусь мої іскри не долітають до тебе.

Я закохалася в усе Твоє. Навіть в осінню байдужість.

Ольга БУЧЕК.

Учениця Червоноградської ЗШ №1, слухач МАЛіЖу

 *********************************************
 АМУРІВ ДАР

Любов'ю зранена душа

Дивує світ своїм теплом,

Кричить усім, що ще жива;

І я дрижу усім єством.

Стріла кохання уп'ялась

У серце — від Амура дар.

Лиш мрія сумом обпеклась,

Бо ця любов — одна із кар...

 ***************
ДУША

Зігріта піснею душа безсмертна!

Її ніколи не здолає час,

Не обірве, немов струну на скрипці,

Допоки промінь пісні не погас.

Душа співає серденьком поета

І голосом чарівним співака.

Душа чекає від людини злету.

Вона завжди прекрасна, як весна!

  ***************
ОСІНЬ

Осінній вітер в пошуках дороги

В мої вчорашні, іще літні сни,

До мого серця оббивав пороги

І листям замітав тепла сліди.

Розвіє осінь марево фантазій,

Розіб'є об реальності скалу

І понесе їх в океан ілюзій,

І гармонії, з якими не живу.

  ***************
Я ЖИВУ!

На гору видерусь високу,

Стрімку ріку перепливу,

Повітря я вдихну глибоко,

Бо не існую, а живу!

Не крадучись, уголос мрію!

Творю поезію свою.

Живу окрилену надію

Крізь біди й лиха пронесу!

Ольга БУЧЕК.

Учениця Червоноградської ЗШ №1, слухач МАЛіЖу


  ********************************************* 

МУХТАР

(Картинки з життя)

Як тільки навідуюся у село до бабусі, ледь не першим зустрічає мене сусідський пес Мухтар. Здалеку чує, підбігає, ластиться, подає лапку.

- Привіт, друже! - вітаюся з ним. - Як справи?

Той у відповідь задоволено крутить-вертить хвостом.

- Маркіяне, бери його зі собою у студентський гуртожиток. Веселіше буде, - жартує сусід дядько Володимир. - А потім на пари...

- Та я б охоче. Мухтар став би у нас старостою групи. Тоді ніхто не втече з пар. Але зі мною він лише товаришує, а любить вас.

Гляне хто на Мухтара, так відразу й перелякається. Страшний здоровань. Агресивна, злобна посмішка на морді. Ось-ось вкусить. Насправді ж, характер у нього «ангельський». Нікого не кусав.

Вже три роки, як пес замешкав у нашого сусіда, і чомусь відразу потоваришував зі мною.

Мухтар - вівчарка. Уже старечий, добре не бачить, однак нюх має відмінний. Очі запливають більмом. Погляд у нього сумний-сумний. Тільки не через хворобу і старість. Колишні хазяї дали прочухана, прогнали. На тілі собаки залишилися рубці від побоїв, явно, що дрючком били. Зате тепер йому нічого журитися. Має доброго господаря і щедру господиню. А спати в оборозі на сіні - тепло й затишно.

...А сталося це так. Влітку дядько Володимир випасав корів на лузі, біля самого Західного Бугу. Широка ріка, та й течія не з повільних. Бачить, що не протилежному березі стрибнув у ріку пес. Сяк-так переплив. З останніх сил добирався до берега. Потім, оговтавшись, підійшов до дядька Володимира, довірливо подивився в очі. Не важко було прочитати в цьому погляді:

- Не бий мене, не проганяй. Вірою-правдою служитиму.

Сумний, переляканий, голодний пес. Очевидно, що став непотрібним на господарстві, тому й прогнали.

Дядько Володимир почастував його обідом. Пес став ластитися до нього, а потім справно завертати корів до стада, наче все своє собаче життя прослужив пастухом.

- О, матиму підмогу, а то мене часто винаймають випасати корів, - потішився дядько Володимир, зробив паузу, почухав потилицю і продовжив, - от тільки моя дружина спочатку нашле на нас обох грім-блискавку, випалить злість, а потім відступить. Чуйне у неї серце.

- Гаразд, - гавкнув пес, - перетерпимо. (Так зрозумів його погляд сусід).

Опісля по-пластунськи підповз до дядька Володимира і вмостився біля ніг. Корови спокійно паслися, тож можна хвилинку перепочити.

Коли наш сусід в обідню пору гнав стадо корів у село, пес почалапав за ним. Нова кличка Мухтар йому сподобалася. Щоправда, не відразу відважився зайти на подвір'я, ліг під тином. Все ж мисочка молока і окраєць хліба, які запропонувала Мухтару дружина дядька Володимира (хоча спочатку й справді аж ніяк не зраділа гостю, а потім таки змирилася), звабили його.

Після обіду корів випасали обоє - пастух і пес, надійний помічник. Так і прижився у наших сусідів Мухтар. Як тільки сезон випасу корів - і то чи спека, чи дощ і блискавиці, чи пронизливий вітер - Мухтар завжди на пасовиську з господарем. Сезон закінчиться - нудьгує. Втім, чому нудьгує?.. Хату стереже.

Запитаєте: «Чому Мухтар відразу заприятелював зі мною?». Мабуть відчув, що я дуже люблю тварин!

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.


 *********************************************

Місто і спомин

(Фрагмент)

Чоловік на ім'я Девід уже понад десять років проживав у великому місті, де мав роботу, якою був повністю поглинутий. Та кожного вечора Девід любив гортати сторінки альбому з фотографіями своєї юності. Пригадував, як з вірними друзями Віліамом та Робертом гуляв вулицями рідного містечка, пригадував їхні пропущені уроки (бувало, що втікали зі школи), відпочинок біля річки, весняний запах дерев маленького парку.

Тепер цього нема. Девід після переїзду так і не навідався у свою домівку, втратив контакти з Віліамом та Робертом.

Та все ж настав час, той час, коли Девід зміг здійснити поїздку у рідне містечко. Приїхавши, найперше, що він зробив, то пішов у парк.

- Не так, як все було колись, - сказав подумки. - Парк зовсім змінився, як і саме містечко - розбудовується, може й стане «мегаполісом». Але ще не скоро...

Девід гуляв вулицями і бачив усе нове, зовсім нове - нові магазини, нові розважальні та торговельні центри... Зі старого залишились тільки пам'ятники і паб, у якому колись він з друзями проводив вільний час, ласуючи морозивом з чорносливом.

Девід, не вагаючись, зайшов туди. Замовив віскі з льодом, до якого призвичаївся вже у великому місті, але межу знав.

Сидячи за столиком, подумав: «Хай ця пам'ять живе у мені. Я не міг збагнути сенсу юності, бо думав, що вона вічна, але тепер достеменно знаю, що юність - це мить, яку ми мусимо берегти і насолоджуватись нею».

Отож, бережімо кожну мить нашого життя, насолоджуймось нею, щоб мати що згадати. Не чинімо зла і жорстокості для себе та ближніх. Шануймо дружбу. Дякуймо Богу за дарований час!

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів

 *********************************************

БІЛА МУХА

Біла муха — цокотуха

Сіла Грицеві на вухо.

Гриць не чує, щось шумить...

А це муха цокотить.

Аліна СИДОРИК.

Учениця 6-а класу Червоноградської ЗШ №1, слухач МАЛіЖу

* * *

ЗИМОЮ ПАХНЕ

Кінець листопада. Після чарів першого снігу, місто очікувало приходу наступних чарів. Воно вже звикло до холоду, похмурих днів, інколи пронизливого вітру. Але відчуття наближення, оновлення, світлої чистоти свята прогрівало серце.

Навіяні Заходом аромати імбирних «чоловічків», зефірного какао, на щастя, не витіснили запахи дитячих звернень до Святого Миколая, тої магії щирості в кожному рядку листа до Чудотворця.

Перестає віяти зажурою. Наближається свято, що щипатиме за носа і лоскотатиме душі...

Олена ФЕДЮРА.

Учениця Червоноградської гімназії, слухач МАЛіЖу


*********************************************

ГОЛОС ВІЙНИ

28 квітня 1943 року було оголошено про створення дивізії СС “Галичина”, яку формували з числа українців. Це вже згодом відбувалися вишколи і перші бої.. Про що тоді міг думати український юнак?..

* * *

...Кожного дня чую постріл за пострілом, вибух за вибухом. На нашій землі лютує смерть. То наволочі-чекісти, «визволителі», яких ніхто не запрошував, то гітлерівці, то знову наступають червоноармійці, чекісти. Мучили і мучать наших людей, гвалтують жінок, убивають немовлят.

Зараз ніч, а я ніяк не можу заснути. Моє серце обливається кров'ю, воно сповнене горем. Аж раптом, що то за голос чую? Він мовить мені: «Захисти людей своїх, батька і матір, братів і сестер, допоможи дивізії в боях. Бог з тобою завжди! Ти тільки вір у це!».

- Якщо я загину, - подумав, - то загину за рідну землю, Матінку-Україну.

Добровольцем подався у дивізію СС «Галичина».

Невдовзі почалися бої. У моїх руках - зброя, а на рукаві - шеврон із зображенням Золотого Лева. Ні, ми не воюємо за ідеологію Гітлера, а боремось за нашу Святу Матінку Україну. Червона армія починає нас обстрілювати. Чуємо крики московитів: «Умрите! Умрите!». Та в наших очах ні краплини страху, обличчя сяють гордістю, ми сміло ідемо в бій, не боїмося смерті.

Ворожа куля влучила мені в ногу. Я не можу піднятись і навіть повзти. Закінчились набої. До мене наближаються вороги. Але ж ще маю у запасі останню гранату. Я знову чую той голос: «Ти знаєш, що робиш!». І я підриваю себе разом з ворогами, які оточили мене. Бачу біле світло, усвідомлюю, що помираю, але так легко-легко на душі. І знову чую цей голос: «Ти загинув з честю, ти здобував волю своєму народу».

...Нащадки відкриють нову сторінку історії, в якій Україна вже буде незалежна. Наші жертви не стануть марними. Земля всіх пам'ятає. Ми увійдемо в історію як Герої, що віддали своє життя за Україну.

Маркіян ЛЕХМАН.

Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.

м. Львів


  *********************************************

ПОТУРБУЙТЕСЬ ПРО ЛЕБЕДІВ!

Поки що зима ще не дошкуляла міцними морозами. Все ж, лебедям, які залишилися зимувати на плесах Західного Бугу, «на краю» Червонограда, таки холодно і голодно. Щоправда, орнітологи стверджують: за такої погоди лебеді самостійно знаходять поживу у воді. Але її мало...

Тому  я з друзями у часі студентських різдвяних канікул завітав у гості до лебедів. Попередньо запаслися хлібом, подрібнили його на скибки і годували пернатих. Ті дякували нам, довірливо заглядали в очі. Все, як у добрій різдвяній казці.

Не пошкодуйте і ви кількох гривень на гостинці для лебедів. Не залишайте їх наодинці з зимою!

Маркіян ЛЕХМАН.
Студент факультету медіакомунікацій та підприємництва Української академії друкарства.



 *********************************************

У НОВОМУ ФОРМАТІ

Часопис Міжнародної (Малої) Академії літератури і журналістики “Сузір'я Фест” починає виходити у новому форматі. Його черговий (10-11 (203-204), 2018 р.) номер прийшов до читача на 36 сторінках А4 уже не як газета, а як журнал-газета. Обсяг зріс удвічі. Поки що заплановано видавати два випуски на рік. Не без того, що періодичність зросте.
Звісно, зміна формату потребує й зміни концепції подачі матеріалів, доведеться по-новому планувати кожен номер. Тут мають бути присутні, окрім літературних творів, глибокі аналітичні дослідження, публіцистичні статті, інтерв'ю. Однак редакція не відмовляється і від оперативних повідомлень, «гарячих» новин.

Більшість сторінок видання - це окремі блоки-шпальти, підготовлені керівниками та слухачами відділень МАЛіЖ з різних регіонів України. Але традиційно ними представлені поезія, проза, журналістські дописи, фото (в т.ч. - художнє), репродукції малюнків, картин. Головний редактор видання, ректор МАЛіЖ Василь Тарчинець вкотре віддає ініціативу юним авторам, митцям. Як творче кредо, і далі звучить: «Дитячо-юнацький часопис твориться руками юних талантів!». А тут не тільки написання матеріалів, а й їх композиційно-смисловий добір, добір ілюстрацій, розробка структури верстки кожної сторінки блоку тощо. Саме таким чином слухачі Академії можуть глибше збагнути сутність журналістської роботи на її різних рівнях, щаблях, зокрема специфіку підготовки оригіналів та гранок до друку, вичитку, коректуру. Погодьтесь: корисно все спробувати своїми руками!

Отож на шпальтах часопису представлено багатоаспектні (за тематикою, жанрами) текстові й ілюстративні блоки вихованців Слов'янського, Івано-Франківського, Червоноградського відділень МАЛіЖ, учнів Комунального закладу «Полтавський міський багатопрофільний ліцей №1 ім. Івана Котляревського», гімназії «Здоров'я» (м. Полтава). Дебютували на сторінках «Сузір'я Фест» слухачі Сколівського відділенні Академії. Як завжди, широка авторська аудиторія - понад півсотні імен. Приємно, що серед них знову і знову зустрічаються нові.

Гострі злободенні теми, важливу інформацію, як і годиться для періодичного видання, дописувачі (дорослі і діти) розкривають у суто журналістських матеріалах - «Щедрий подарунок» (Ангеліна Оборіна - про добрі справи партнерів-благодійників), «Інтернет у світі молоді й молодь у світі Інтернету» (Марія Вакульчук), «Осіння мозаїка» (Марина Россоха та Катерина Татарченко), «Презентація збірника «Під крилом «Перевесла» (Тетяна Балагура), «Місія Миру: Азербайджан-Україна» (редакційна добірка азербайджанською мовою), «Сонячні діти» - друзі маліжан» (Ганна Кінаш - про дітей із синдромом Дауна), «Чи все в житті можна купити за гроші?» (Ростислав Варох), «Книги - пережиток минулого чи квиток у майбутнє?» (Олеся Пащенко). Журнал-газета надрукувала кілька теплих спогадів про фестиваль «Рекітське Сузір'я - 2018» його безпосередніх учасників, повідомлення про заснування нових премій для обдарованих маліжан, зокрема «Місія Миру ім. Валерія Попова». Принагідно скажемо: буде ще й премія ім. Василя Пилип'юка для юних фотомитців.

З редакційної замітки також дізнаємося, що активна маліжанка з Червонограда, школярка Ольга Бучек стала Шевченківським стипендіатом. Таку винагороду призначає тільки Президент України для учнів, які досягли особливих успіхів у навчанні, громадській роботі. Знай наших!

Тарас ЛЕХМАН, журналіст

 *********************************************

200-тий! ЮВІЛЕЙНИЙ!

Це знакова подія для юних вихованців Міжнародно (Малої) Академії літератури і журналістики, активних авторів, дописувачів! Вийшов друком 200-201-й номер газети “Сузір'я Фест” - популярного маліжанського часопису. Ось що читаємо у редакційній замітці:

“У червні цього року читачі і редакційний колектив урочисто відзначили 15 років нашої газети. Перші її сторінки “Мала Академія” виходили окремим додатком у правничій громадській газеті “Акцент”, потім побачив світ перший номер газети “СУЗІР'Я”.

Нині наше видання не тільки змінило назву, але й статус. Літературно-мистецька газета для школярів та юнацтва “СУЗІР'Я ФЕСТ” є Всеукраїнським виданням, яке поширюється у 19 областях України та за кордоном.

Неймовірних зусиль докладає до видання газети її засновник та головний редактор Василь Тарчинець. Дуже важко знайти кошти для оплати друкарських та поліграфічних робіт. Але попри всі економічні, соціальні, політичні негаразди, наш корабель пливе вірним курсом, привертає до себе все більше і більше шанувальників”. І тут щира подяка членам правління Академії, керівникам регіональних відділень МАЛіЖ, юним авторам за наполегливу працю.

Загалом ювілейний номер газети присвячений підсумкам також ювілейного XV фестивалю «Рекітське сузіря». Про його хід, підсумки розповідають публікації «Учасників фестивалю вітав і нагороди вручав Верховний Отаман Міжнародної Асоціації «Козацтво», Маршал Козацтва, Герой Козацтва України Михайло Шитий» (автор - Йосип Хамардюк), «Фестиваль творчості і добра», «Пам'ятний хрест посвятили, а музей МАЛіЖ не відкрили...» (Ольга Бучек), «Лауреати і переможці нашого фестивалю». Василь Тарчинець повідомляє у дописі: «Ангеліна Оборіна - почесний Академік МАЛіЖ». Як «Маліжани підкоряють інтелектуальний Олімп» йдеться в інтерв'ю керівника Слов'янського відділення Академії Марії Вакульчик з талановитою ученицею Софією Фуфлєвою.

Літературні твори, художні фото, малюнки надрукували Юстина Попко, Ірина Кошечкіна, Катерина Бубнова, Ксенія Магула, Ірина Шавша, Ігор Романчук, Ангеліна Струк, Анастасія Гономович, Лілія Сковронська, Марися Томашевська, Соломія Римик, Віктор Лазарович, Даша Чумакова, Олександра Колісник, Софія Ковальчук, Маркіян Лехман, Олена Федюра, Тетяна Попко...

І знову ж, як і в попередніх номерах, авторська географія охоплює ледь чи не всю Україну! Серед дописувачів приємно зустріти імена тих, хто ще вчора сидів за шкільною партою, відвідував навчальні курси МАЛіЖ, а сьогодні вони вже студенти вишів. Однак і далі залишаються вірними Академії, прагнуть активно співпрацювати з газетою.

На 16-ти сторінках «Сузір'я Фест» надруковано багато іншої цікавої інформації.

Тарас ЛЕХМАН, журналіст

 *********************************************

ДРУГА ХВИЛЯ “СОЛОКІЇ”

Жодне інтернет-видання не замінить друкованого слова, тим паче, коли воно наповнене глибоким духовним змістом, відповідає запитам і вподобанням багатьох читачів. Саме з такою ідеєю ще рік тому започаткували у Червонограді видання альманаху “Солокія” місцеві меценати Михайло Чемерис і Михайло Махник, люди не байдужі до рідного слова, української літератури і культури, історії та традицій нашого народу.  І не помилилися, хоча скептиків не бракувало. Цей історико-краєзнавчий і літературно-мистецький щорічний часопис вже з першого номера став відомим не тільки у Прибузькому краї. Знають про нього у Львові, на Сході України, у Польщі. Не сумнівайтесь, що хвилі-сторінки “Солокії” покотяться і далі до читача! Є чимало охочих придбати альманах, надрукуватися у ньому. Редколегія завжди чекає на цікаві дописи!

У Червоноградській центральній міській бібліотеці відбулася презентація другого номера «Солокії».

- Приємно, що юні автори мають де друкуватися, долучаються до участі у такому цікавому виданні, - сказала на презентації керівник Червоноградського відділення Міжнародної (Малої) академії літератури і журналістики, член Української асоціації письменників Наталія Кічун-Лемех.

Поетичні та прозові твори, легенди, записані у нашому краї, надрукували учні місцевих шкіл - слухачі МАЛіЖу, а дехто вже з них стали студентами вишів, Ольга Бучек, Олена Федюра, Магдалина Волжаніна, Тетяна Коваль, Юлія Симак, Маркіян Лехман. Юним авторам також було надано слово.

На фото: Як приємно потримати червоноградським маліжанам «свіжоспечений»  номер альманаху «Солокія"; тим паче з власними публікаціями.

(Прес-служба Червоноградського відділення МАЛіЖ).

 *********************************************    

Знай наших!

ОСЯГАЮЧИ СЛОВОМ ЦЕЙ СВІТ

Юна червоноградка Олена Федюра у липні отримала перший приз відомого міжнародного фестивалю «Рекітське сузір'я» у номінаціях «поезія» та «проза» з рук заступника Голови правління Міжнародного центру ЮНЕСКО, ректора Міжнародної Академії літератури і журналістики, генерального директора фестивалю Василя Тарчинця (на фото).

Олена - донька шахтаря, електрослюсаря підземного дільниці ВіТБ Віталія Федюри з шахти «Відродження», перейшла у 6(10) клас Червоноградської гімназії. Неодноразово зустрічаючи дівчину на численних творчих заходах літературно-мистецького об'єднання «Третій горизонт», Червоноградських міської центральної та дитячої бібліотек, а її твори – у місцевих альманахах, з цікавістю спостерігала: чи розкриється цей талант або ж вірші та проза так і залишаться черговим дитячим захопленням? Проте тендітна білявка з блакитними очима шостий рік поспіль настійливо займається у місцевому відділенні МАЛіЖу й готує до друку вже третю книгу. Опікується літературним даром Олени відомий червоноградський майстер слова, колишній шахтар Ігор Дах.

Улюблений автор Олени - Ліна Костенко. Також читає твори своїх однолітків, які розміщуються на відповідних сайтах в інтернеті. Свої ж твори розміщує на Червоноградському парафіяльному сайті церкви Св. Йосафата та на сайті «На всі 100%» бібліотеки для дітей. За активну участь у роботі сайту МАЛІЖу отримала цьогоріч на «Рекітському сузір'ї» також і грошову премію ім. Наталії Петренко.

- Пишеш, притримуючись з певного плану чи тільки коли прийде натхнення? – запитую у дівчини.

- Чекаю натхнення, - усміхається вона. – Але все почуте і побачене рано чи пізно переплавляється у якісь рядки - іноді поетичні, іноді прозові. Багато гострих емоції викликають події останніх років в нашій державі з початку Революції Гідності і війна, що точиться уже четвертий рік. Окрім того, хочеться розібратися у собі, своїх внутрішніх переживаннях.

- Як ставляться до твого захоплення батьки?

- Тато колись і сам писав вірші, тому гаряче підтримує, а мама пишається мною. Моя сім’я - мої перші слухачі та критики.

- Чи не почуваєшся «білою вороною» серед однолітків?

- Тяжко сказати. Є друзі, які з задоволенням цікавляться моїми творчими справами, є ті, кому просто все одно й ті, хто вважають, що в мене «зіркова хвороба», бо я активно приймаю участь у шкільному житті, танцюю в ансамблі «Веселинка», намагаюся спілкуватися з відомими поетами та письменниками нашого міста. Такі події як «Рекітське сузір'я» - це ковток чистого повітря для мене. Там я зустрічаюся з справжніми товаришами, людьми, які розуміють мене. А під час навчального року двічі на місяць зустрічаюся у дитячій бібліотеці з іншими творчими школярами та керівником відділення МАЛіЖу Наталею Кічун-Лемех, де обговорюємо свої свіжі твори, на ходу редагуючи їх.

Олена Федюра вже двічі займала призові місця на конкурсі ім. Володимира Дроцика – у 2013 році здобула диплом ІІІ ступеня за поетичну збірку «Весняний спів», а у 2016-му ставала лауреатом за прозовий твір – дитячий детектив «Моріку і Банку». Цьогорічний тріумф на відомому літературному фестивалі, безумовно, додав дівчині наснаги до творчості. Маючи досить реалістичний погляд на життя, розмірковує над майбутньою професією і схиляється до факультету журналістики. Але як би там не склалося життя, хочеться щиро побажати Олені, щоб дарований Господом дар розвивався у творчій праці, а у культурному просторі України на повну силу зазвучав новий сильний голос дівчини з Червонограда.

Марія ЛУЦЕНКО

(Газета «Гірник». - Червоноград, 2018. - №13-14).

Подано: Прес-служба Червоноградського відділення МАЛіЖ


*********************************************     





Немає коментарів:

Дописати коментар