Червоноградська районна організація МАЛіЖ




       *********************************************

ДЕМОКРАТІЯ ЯК УСПІШНІСТЬ ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА
Чи знаєте ви про Демократичну школу? Це — всеукраїнська програма освіти для демократичного суспільства. Її мета — підтримати розвиток та систему змін середньої освіти в Україні, зміцнити суспільну єдність і взаєморозуміння між регіонами нашої держави, дати можливість молоді впевнено висловлювати свої думки.
У Червонограді до програми долучилася загальноосвітня школа №12. Навчальний заклад подав заявку до участі у програмі й успішно пройшов відбір. Декларація про співпрацю була підписана у лютому 2017 р.
Розпочалося все з того, що директор ЗШ №12 Уляна Свйонтек, педагог-організатор Юлія Пастух, голова батьківського комітету Галина Лех та заступник міського голови Червонограда Наталія Турко взяли участь у настановчих тренінгах у Києві. А вже у березні 2017 р. презентували програму для школи. На цьому заході зібралися не тільки учні, а й батьки, педагоги, громадські діячі.
Нещодавно до ЗШ №12 знову завітали представники Демократичної школи. На тренінгах учні обговорювали загальні права людини, можливості самореалізації у сучасному світі, закони про права дитини із Конвенції. Усі залишилися задоволені зустріччю, адже отримали багато позитивних вражень.
Галина ШПОРЛЮК.
Учениця Червоноградської ЗШ №12, слухач МАЛіЖу

  *********************************************

БОЖИЙ ГОЛОС

(Спроба білого вірша)

Ми чуємо Божий голос,

Але не знаємо — звідки долинає...

Ми чуємо Божу пісню,

Але не знаємо — звідки вона лине...

А, може, це від серця?..

Ми любим Бога,

Бо у Ньому — Вічність.

Ми любим Божу Матір,

Бо Вона — єдина.

Ми любимо Ісуса,

Бо Він страждав на нас.


ПОСЛАННЯ НА ЗЕМЛЮ

...І місяць пливе,

І зорі засяють.

Душа заспіває,

А серце заграє.

Добро засміється,

І сонце всміхнеться...

Лиш марно-намарно

Все зло розлютиться.


УКРАЇНА

Україна наша — сонце золота,

Україна наша — небо голубе.

Україна люба — велична країна.

Україна мила, ти в серці єдина!


ЛІТО

Літо-літечко прийшло

І нам радість принесло.

Чарівно пташки співають,

Увесь люд наш звеселяють.

Квіти стали розквітати,

Красне сонечко вітати:

- Ой ти, ой ти, сонечко,

Вигляне до нас!

Золотисті промені

Шли нам повсякчас.

Джулія ГУТМАН.

Учениця 5-А класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу
 


 *********************************************

СНАЙПЕР І... ЗМІЯ

Дідусь Петро, тоді ще зовсім молодий парубок, служив рядовим у військовій частині, яка дислокувалася в Монголії, “на околиці” пустелі Гобі. Не є таємницею, що там були радянські війська. Багато чого стерлося з пам'яті дідуся Петра, але один епізод, до кожної дрібнички, він запам'ятав назавжди. Не раз переповідав мені цю історію. Слово “переповідав” пишу у минулому часі, бо вже нема мого знайомого і цікавого співрозмовника дідуся Петра. Я слухав уважно-уважно, наче відчував, що це варто записати:

...Я тоді був у наряді на контрольно-пропускному пункті, як до нашої військової частини примчав на коні монгол, чоловік, років сорока. Їхнє “наметове містечко” (два десятки юрт) знаходилося за три кілометри від нас. Гість “ламаною” російською мовою, жестами рук, схвильованим обличчям, сповненими сліз очима намагався щось пояснити прапорщику — черговому по КПП. Зі слів я тільки второпав - “змія”, “дівчина”, “стріляти”.

Прапорщик зв'язався по телефону з черговим офіцером. Після короткої телефонної розмови наказав мені:

- Проведи гостя у штаб до чергового! Залишайся там до з'ясування всіх обставин!

Ось тут, у штабі, я вже зрозумів сутність проблеми. У поселенні монголів сталася неймовірна пригода. До десятирічної дівчинки, яка солодко заснула на сонечку біля юрти, підповзла отруйна змія, але не вжалила, а скрутилася навколо шиї дитини. Дівчинка прокинулася, піднялася на ноги і заціпеніла, коли побачила на собі змію. Добре, що не скрикнула, не зробила різких рухів. Так і стоїть вже години дві, не поворухнеться. А підійти комусь, скинути з шиї змію — неможливо. Тільки хтось наблизиться, та починає агресивно шипіти, може вжалити будь-якої миті. Шаман їхній  скільки вже “не шаманив”, та безрезультатно. Потрібно влучно вистрілити змії в голову.

- Можливо, це зробить хтось з ваших військових, - почав благально просити гість. - Так, це небезпечно, шанси мізерні, але іншого вибору не залишається.

Провести таку ювелірну спецоперацію зголосився капітан (на жаль, я не записав з уст дідуся Петра його прізвища. - М.Л.) - відмінний снайпер. На полігоні, у тирі він всім давав майстер-класи з влучної стрільби — і підлеглим, і начальству.

Не зволікаючи, командир військової частини дав добро на операцію. У чергове авто сіли капітан, який вже озброївся снайперською гвинтівкою з оптичним прицілом, начальник медичної служби зі своєю незмінною валізою з червоним хрестом, гість-монгол та ще й мене “прихопили” зі собою, навіть не знаю чому, так, про всяк випадок.

Доїхали до поселення. Далі пішли пішки. Першим нас зустрів буланий кінь гостя. Той так і не прив'язав його біля КПП. Вірний друг чекав на свого господаря, а коли побачив, що той їде в авто, помчав за ним і обігнав.

А ось і дівчина з “намистом-змією” на шиї. Скажу відверто: страшнішої й огиднішої-потвори змії я ще не бачив. Зупинилися в метрах тридцяти. Підходити ближче — небезпечно. Змія то піднімає, то опускає голову, то кладе дівчинці на груди, якраз в ділянці серця. У цьому випадку не вистрілити.

Капітан наказав усім розійтися, а ще краще — стати далеко позаду нього, щоб, бува, хтось сам не потрапив під приціл. Потім припав лівим коліном на землю, праве підставив під лікоть, обіперся на нього і міцно притиснув до плеча гвинтівку, навів приціл. Завмер. І так хвилин десять він перебував у повному заціпенінні, немов закам'янів, як і дівчина зі змією. Дочекався слушного моменту, коли змія на якусь секунду підняла голову над плечем дівчини, і... постріл. Власне, пострілу не було чути, а глухе “шух”, адже гвинтівка з глушником. Голова змії розлетілася вдрузки, а тіло впало до ніг дівчини. Та не відразу збагнула, що трапилося, продовжувала стояти “струнко”.

Військовий лікар миттю кинувся до дівчинки. Однак медична допомога, як така, не знадобилася. Щоправда, зробив два уколи, аби зняти стрес і вивести з шокового стану.

Цього дня капітан-снайпер став героєм у поселенні монголів. Шаман заздрісно споглядав на нього з-під лоба.

...Повертаючись у військову частину, вже в авто, начальник медичної служби, також у званні капітана, запитав снайпера:

- Що тебе спонукало на такий ризикований, відчайдушний крок, адже шансів, сам розумієш, один із ста?

Той трохи помовчав, схопився за голову обома руками, наче вона розривалася від болю, наче куля, призначена для змії, влучила саме у його голову, і згодом промовив:

- Я вагався до останнього. А коли побачив очі дівчинки-монголки, на якій повисла ця потворна змія, я побачив у них очі своєї донечки. Обоє ровесниці... Без коментарів, лікарю!

...Добре, що все закінчилося добре!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11”а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу

  *********************************************
ОКСАНА — ПРОВІСНИЦЯ ВЕСНИ

6 лютого — церковне свято преподобної Ксенії Римлянки.
Я  особливо люблю цей день. І якою б не була погода — чи дощ, чи сніг, чи вітер.., настрою вона мені не зіпсує. Звісно, хочеться сонечка, тепла, адже у моєї мами Оксани — іменини.

Вітаючи неньку з Днем Ангела, інколи жартую:

- Мамо, а якою буде весна?..

- Подивись у вікно — і знатимеш! - відповідає вона, також жартівливо.

Не дивуйтесь, але Оксану (Ксенію Римлянку) вважають провісницею весни. У народному побуті цей день називають Оксани, Ксенії, Оксани-Дороти, Доротеї і впевнені, що за ним можна визначити: коли прийде весна, якою вона буде.

Ось кілька цікавих прогностичних прикмет:

- Якщо на Ксенії прилетіли граки — весна буде ранньою.

- На Оксани зайці линяють (міняють білу шубу на сіру) — весна встановиться рано.

- У день Ксенії відлига і ворони купаються в калюжах — на тривале тепло.

- Яка Оксана — така й весна.

- На Ксенії погода добра — весна буде красна.

- Коли на Оксани день ясний і тихий, то весна буде гожою; якщо в обід сонце — на ранню весну; а коли хурделиця замете, то затягнеться надовго.

- Часто Оксана-Дорота заповідає сніги і болота.

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


  *********************************************
ПИШІТЬ! ДРУКУЙТЕСЬ! ТВОРЧО ЗРОСТАЙТЕ!

Черговий номер дитячо-юнацької газети “Сузір'я-Фест” (№1-2, січень-лютий, 2018 р.; редактор — Василь Тарчинець, м. Львів), яку видає Міжнародна (Мала) академія літератури і журналістики — Асоційований член Міжнародного центру ЮНЕСКО, наповнений цікавою, пізнавальною і корисною для юного читача й автора інформацією.


Частина матеріалів присвячена майстер-студіям, майстер-класам у галузі літератури і журналістики, таємницям художньо-публіцистичної творчості. Про метод інтерв'ю йдуться у статті “Різдвяна зустріч на галицькій землі” (Тарас Лехман). У шахтарському Червонограді спілкувалися, ділилися набутим досвідом зі своїми ровесниками-школярами, слухачами МАЛіЖу гості з Кіровоградської області - вихованці Світловодського міського осередку ГО “Інформаційно-ресурсний центр “Крок вперед” (керівник — Євгенія Аболмасова).

Як писати вірші, прозу, працювати над словом, шукати теми?.. Майже дві години тривав такий інтернет-діалог письменниці Тетяни Винник і слухачів МАЛіЖу. У рубриці “Школа літературного гарту” його фрагменти подали читачам Тетяна Балагура й Ольга Бучек.
Специфіка роботи в радіоефірі... Загадково звучить, з інтригою. Та краще прочитати бліц-інтерв'ю з досвідченим журналістом, радіоведучою кримсько-татарського радіо Олександрою Танасковою “Радіо HAYAT — це життя” (Йосип Хамардюк).
Цю низку публікацій (і тільки в одному номері!) можемо назвати своєрідним посібником з теорії журналістики і літератури. А такі газета друкує регулярно!
Прес-служба МАЛіЖу промовисто повідомляє: “Засновано премію Володимира Ковалика”! Засновники — Благодійний Фонд Миколи Томенка “Рідна країна” та Міжнародна (Мала) академія літератури і журналістики. До розгляду прийматимуться твори юних прозаїків, віком до 17 років. Засновники й організатори насамперед хочуть увіковічнити пам'ять Володимира Ковалика — Почесного президента Міжнародного фестивалю юних талантів “Рекітське сузір'я”, Почесного академіка, Героя Українського Козацтва, давнього друга маліжан, а ще — стимулювати (в т.ч. матеріально) дітей, які пробують свої сили у прозі. Тут же надруковано положення про премію.
Про роботу регіональних відділень МАЛіЖу, як і його центру, розповідають дописи “МАЛіЖ на Сході України” (Наталія Ковальська, Бахмут), “МАЛіЖ збирає друзів” (Прес-центр Бахмутського відділення МАЛіЖ), “Свято Калити та Миколая у ТМ БДЮТ” (Марія Войтик, Одеса), “Зустріч за круглим столом” (Прес-служба МАЛіЖ, Львів).
Вкотре наголошую: приємно, що газета “Сузір'я-Фест” базується на дитячій творчості! У кожному номері мінімум 75% газетної площі (обсяг видання — 16 сторінок формату А4) відводиться дописам дітей з різних регіонів України. Це не тільки добра традиція, а й концептуальна редакційна політика редактора Василя Тарчинця. Часто юні автори спільно готують матеріали зі своїми старшими, досвідченими колегами-журналістами (відтак — є чому повчитися!), входять до редколегії номера газети, тож закономірно, що її склад час від часу змінюється.
У цьому номері часопису своє бачення різноманітних проблем сьогодення, інформацію про цікаві події викладають у журналістських замітках, зарисовках, інтерв'ю Вікторія Семзенись, Дар'я Яроцька, Софія Фуфлєва, Діана Соколовська, Христина Трохимчук, Софія Кирилюк, Анастасія Слободіна, Катерина Лукашевич. Художні твори (поезію, прозу) надрукували Олена Федюра, Ольга Бучек, Олег Макусій, Оксана Маркович, Ніколіна Чабрун, Марія Ченько, Маркіян Лехман, Наталія Баник, Євгенія Загребельна, Тетяна Казимирович, Анна Бідун, Катерина Шпаківська, Софія Ходань, Руслана Пальчик, Мирослава Король та ін.
Не може не радувати й таке: окрему сторінку відведено дітям, які пишуть угорською мовою. Її авторами є учні угорських шкіл Виноградівського району Закарпаття — Барбара Гече, Ноберт Фончікі, Александра Конц.
Як і годиться, дитяче видання щедро ілюстроване фотографіями, малюнками-заставками.
Тарас ЛЕХМАН, журналіст

 *********************************************
 ПОДВІЙНЕ ПОЛЮВАННЯ

(З циклу “Рідна природа”)

Відразу за лісосмугою — широке поле. Влітку воно вкрите золотим колоссям пшениці, а взимку відпочиває під теплою пуховою ковдрою снігу, набирається сил до весни, щоб знову зародити, дарувати людям хліб. Під такою ковдрою польовим мишкам затишно у нірках. Тим паче, що запасів на зиму заготовили вдосталь, адже вони дуже дбайливі.

Та, мабуть, нудьга бере, щоб отак усю зиму просидіти у нірці. Тільки на день-два встановиться плюсова температура, білий сніг посіріє, мишки відразу вилазять на поверхню, залишають свої надійні схованки. Шукають пригод на свою голову! - інакше не скажеш. Не раз спостерігав, як такої днини вилітала з лісосмуги сова і відразу — на мишку. Сніданок чи обід готові! Хоч сови полюють здебільшого вночі, але і вдень не проти похарчуватися. Це неправда, що вдень вони “сліпнуть”. Під час полювання сови використовують насамперед гострий слух.

...Недавно став свідком “подвійного” полювання. Іду полем, вкритому трохи посірілим снігом. Бачу, як в метрах двадцяти від мене гепнула на сніг сова (прилетіла з цієї ж лісосмуги). Так і є — польова мишка стала для неї обідом. Раптом з неба на сову звалився яструб, наче каменем упав, але безшумно. Очевидно, що він сидів на високому дереві край поля і терпеливо чатував на свою жертву. Здалеку побачив, гострий зір має! Поміж густими гілками дерев, що ростуть у лісосмузі, яструбу сову важко вполювати. Інша справа — відкритий простір.

Я не встиг оговтатися, як яструб міцним дзьобом вдарив кілька разів сову по голові і, цупко тримаючи жертву гострими кігтями, злетів у небо, “розчинився”, мов та мара.

Чимось зарадити я вже не міг...

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


     *********************************************

ХАЙ СЯЄ “СУЗІР'Я” ЮНИХ ТАЛАНТІВ!

Завжди з нетерпінням чекаю виходу кожного нового номера газети МАЛіЖу - “Сузір'я”. Тут є що прочитати і дорослим, і, насамперед, юним, тим паче, що вони - провідні автори видання.

...Тримаю в руках “свіжоспечений”  новорічний випуск маліжанського часопису (№11-12, листопад-грудень, 2017 р.). Відкривають цей номер новорічно-різдвяні малюнки під промовистою назвою “Новий рік у дорозі — Старий у порозі” Богдана Абраменка (Полтавська гімназія) та віршоване привітання Ірини Кислої. Тут же надруковано повідомлення про майбутній фестиваль “Рекітське Сузір'я — 2018”. В унісон — інтерв'ю з ректором МАЛіЖу, засновником фестивалю Василем Тарчинцем “Щоб знову воскресло добро в людських душах!”, яке підготувала Ольга Бучек.

Подано цікаві розповіді, порушено важливі проблеми у публікаціях “Отака історія, вивчити не зайво” (Анна Скубій), “Затоплена українська Атлантида” (Таміла Чуй), “А ким уявляєте себе ви?” (Євгенія Зубко), “Школа-музей чекає благодійників” (Василь Тарчинець), “Ми — одна і єдина маліжанська родина” (Андріана Рипкович), “Мова — найголовніший літопис нашої душі” (Марія Войтик), “Тут чари творчості й карпатської краси” (спогади про фестиваль “Рекітське Сузір'я — 2017” Оксани Матюшок). Навіть у віршованій формі можна порушити актуальне питання - “Хай ростуть в лісах ялинки!” (Ангеліна Оборіна).

Повторю: важливо, що основними творцями газети є школярі, юні «акули» пера і майстри пензля — слухачі Академії. У новорічному номері свої вірші, прозу, етюди, есе, малюнки надрукували Ольга Бучек, Маркіян Лехман (м. Червоноград), Олександра Колісник, Анна Кравець, Анна Семенець, Катерина Дробітько, Максим Костенко, Олександр Дельва (м. Полтава), Каріна Мішко, Валерія Форостяк, Христина Лилик (м. Мукачеве), Марія Ченько, Любомира Зварич (Міжгірський район Закарпаття), Ірина Матюшок (Радивилівський район Рівненщини), Марія Вакульчик, Іван Голубницький, Марія Альохіна (м. Слов'янськ).

На сторінках газети представлено майже сорок юних поетів, прозаїків, журналістів, художників. Не ображайтеся, що не згадав усіх поіменно, але запевняю, що усіх вас люблю, захоплююся вами і зичу творчого натхнення! Як бачимо, й широка географія дописувачів. А ще додайте Львів, Одесу... Вражає багатство ілюстрацій, оригінальний макет, те, як концептуально продумана кожна сторінка (їх - 16) і весь номер загалом, у чому, насамперед, заслуга досвідченого журналіста, головного редактора “Сузір'я” Василя Тарчинця. Зрештою, він не тільки віддає дітям сторінки газети, а й своє серце.

Мені доводиться доволі часто переглядати друковані дитячі періодичні видання, які виходять в Україні. А їх таки багато (і це — добре!), в т.ч. церковні часописи (різних конфесій) для дітей та юнацтва. Однак бентежить інше...

Як правило, на сторінках більшості цих видань не зустрінеш (або майже не зустрінеш) творів дітей — віршів, етюдів, казок тощо. Друкуються дорослі дядечки і тьоті (про хороший літературний рівень цих творів, звісно, мова не йде, бо він здебільшого беззаперечний), які пишуть для дітей, а от самих юних авторів нема. Виходить каламбур: журнал (газета) для дітей, але без дітей. Невже редактори не замислюються, що таким виданням юний читач, коли не знайде на його сторінках творів своїх ровесників (а серед них - навіть друзів, однокласників), може й знехтувати. Це одна з причин, яка призводить до падіння тиражів. Певен, що серед потенційних читачів є й ті, які самі пробують щось писати, тільки-от вагаються: варто надсилати у журнал (газету) написане чи ні? Наголошуємо: у друкований часопис, зорієнтований на їхній вік! Коли ж не зустрічають на шпальтах дописів своїх ровесників, то й частенько самі махнуть рукою: навіщо надсилати?.. Як ж тоді підтримувати обдаровану літературну юнь, юних журналістів, давати їм стимул, навіть шлях у майбутнє, де ж друкуватися дітям?..

Скажімо, випускник школи хоче вступати на факультет журналістики університету. Найперше, що його запитають: “А де твій друкований творчий доробок?”. Що ж йому залишається відповісти?.. Хіба що: “Часописи, які адресовані для нас, не хочуть друкувати нас...”. 

Добре, що “Сузір'я” йде зовсім іншим шляхом. Газета справді твориться дитячими руками, дитячими умами, дитячими серцями!

Тарас ЛЕХМАН, журналіст


 *********************************************
ХЛОПЧИКИ-ГОРОБЧИКИ

Вже кілька разів пробував написати замальовку про горобчиків, у якій хотілося узагальнено і водночас з окремими деталями розповісти про їхній спосіб життя, хитру поведінку, веселі (і не зовсім веселі) пригоди. Занотував власні спостереження, назбирав чимало фактів з науково-популярної літератури, періодики. Однак відкладав і відкладав написане у шухляду “на потім”, бо нічого путнього не виходило. Виявляється, що мало знаю про них, хоча зустрічаюся з горобчиками щодня. Певен, не кожен і з вас розповість надто багато про горобців. Вони — різні. Що не пташка, то характер, прототип художнього образу, тільки пильно придивіться до неї... Але відчув: із фрагментів написаного складається “мозаїка”, яку ще можна і можна доповнювати новими спостереженнями, цікавими історіями. Хотілося б почути такі і від вас.

Форму розповіді підказали мені цикли фенологічних замальовок, художніх етюдів письменників-натуралістів Анатолія Онєгова “Коли починається весна” та Івана Соколова-Микитова “Від весни до весни”.

У пропонованих нотатках аж ніяк не претендую на художню манеру розповіді, навпаки, зумисне використовую газетно-журнальний стиль.

* * *

Насамперед - кілька фактів з науково-популярних довідників. Є два види горобців: хатній і польовий. Їх без досвіду спостережень інколи важко розрізнити. Хіба що у горобця хатнього на грудях більша чорна краватка. Ті і ті селяться поблизу людських осель. Однаково харчуються як в садку, на господарському подвір'ї, так і в полі. Марно нарікати, що крадуть у селян зерно. Зрештою, скільки цих зернин потрібно для горобчика, аби насититися?.. Весною та влітку основу їхнього харчування становлять комахи, гусінь, інші шкідники. Протягом теплого періоду року, починаючи від квітня, горобці двічі-тричі виводять пташенят. У кожній кладці 5-7 яєць. А потомство треба годувати! Тож скільки шкідників потрібно принести дорослим горобцям у гніздо, щоб пташенята не померли з голоду?!. Ото і користь!

Гніздяться горобці у щілинах будівель, інколи на деревах. Гніздо мостять із соломинок, травинок, вистеляють його всередині пір'ям. Трапляється, що залюбки займають шпаківні, дупла дерев, навіть гнізда ластівок. Якось жили горобчики у шпаківні, змайстрованій татом...

* * *

Восени їх помітно меншає, що пов'язано з міграційними процесами цих пернатих. Народне повір'я ж стверджує: на Семена (14 вересня) чорт хапає горобців у мірку. Тих, хто у мірці, залишає собі, а тих, хто опинився понад мірку - відпускає. Це - неправда! Не вірте цьому!

Зате перед настанням зими ми можемо масово зустріти їх біля людських поселень, зерносховищ, у парках, садах, лісосмугах поблизу міст і сіл. Чим ближче до людини - тим ситніше і тепліше. Принаймні у селі завжди натрапиш на гостинний стіл, а від морозу можна сховатися у стіжку сіна чи соломи, під дахом хати.

* * *

Якось весною горобчик зайняв гніздо ластівок, звите під стріхою хліва. Ті щойно повернулися з вирію, дивляться, а в їхньому помешканні «прописався» інший. Сидить мертво у гнізді, і хоч тобі грець! Зграйкою (з десятків два) ластівки проганяли непроханого гостя, а йому хоч би що.

- Тоді ластівки за лічені хвилини заліпили вхід у гніздо глиною (поряд тече річка з глиняними берегами), - розповідає мій дідусь Микола. - Одні глину носили, а інші тепер вже горобчика не випускали з гнізда. Замурували живцем. Щастя, що я це бачив, зумисне спостерігав, чим завершиться справа, не втручався. Та таки визволив бранця. Але, на жаль, ластівки до гнізда не повернулися.

До речі, такі випадки, як я згодом довідався з літератури, траплялися не раз.

* * *

До нашої сусідки у селі залетів у хату горобчик. Б'ється об шибку вікна, а вибратися ніяк не може. Та не стала відчиняти вікно. Спритно спіймала горобчика у долоні і вийшли з ним у двір.

Та що це?.. Горобчик, виявляється вже мертвий, лежить на долонях, не рухається.

- Я ж не хотіла заподіяти тобі лиха, - виправдовується сусідка. - Від переляку серце розірвалося.

Поклала «мертву» пташину на зелену травичку. А горобчик тільки пурх - і зник. Ото хитрун! Мертвого вдав з себе.

* * *

«Спілкувався» і я з двома горобчиками, вельми допитливими. Щоправда, спілкування відбувалися крізь шибку вікна моєї кімнати.

Кожного ранку, прокидаючись, заглядав у вікно: яка там погода? Першими, кого бачив, так це двох горобчиків. Десь, мабуть, поряд було їхнє гніздо. Враження: вони зумисне зиркають у мою кімнату, аби перевірити, чи вже встав з ліжка, чи збираюся до школи...

Інколи пізно ввечері насипав на підвіконня крихт хліба. На ранок їх вже не ставало. Так тривало з місяць часу. А потім горобчики кудись щезли.

* * *

Серед горобців трапляються розбишаки. Не раз спостерігав за їхніми бійками. Один випадок таки мене розсмішив.

Не поділили два горобчики кількох зерняток пшениці, що залишилися від курячого сніданку. Чубляться, мов ті півники. Тим-то й скористалася кмітлива синичка. Швиденько позбирала зернинки і полетіла геть. Горобці вже й забули, чого бійку затіяли, помирилися, але залишилися голодними.

* * *

Буває, що нахабству горобців нема меж, аж годі терпіти. Один горобчик добряче роздратував кота. Тільки кіт виходив з хати на подвір'я, лягав погрітися на сонечку, тут як тут з'являвся горобчик. Сідав на пліт і вибирав «об'єкт» для атаки. Потім здіймався у повітря, голосно цвірінькав та стрімко пролітав над самісінькою головою кота. І так з десяток разів на день.

Господарі привчили кота пташок не чіпати. Свого часу був добре покараний за це. Тому тепер курчата могли гуляти попід його носом, ті ж горобчики щось вишукувати біля Мурчика у травичці, а він ні «мур-мур». Та горобчика-нахабу більше терпіти не міг. Тихий, спокійний, трохи ледачкуватий кіт таки дав відсіч. Коли горобчик пішов у чергову «атаку», кіт дочекався влучного моменту і спіймав його. Добряче пошарпав, що аж пір'я полетіло, але не задушив, відпустив. Після цього горобчик сів на плоті, поправив пір'ячко, те, яке ще залишилося на ньому, і більше котові не дошкуляв.

* * *

У нашого дідуся непоборна звичка: влітку щоранку вивішує на дереві у садку дзеркальце і голиться. Робить це повільно, акуратно, після кожного руху ретельно ополіскує бритву у воді. Процес гоління - для нього особливий процес, вважайте урочистим ритуалом.

Одного разу, поголившись, дідусь забув забрати дзеркальце. Воно якраз і зацікавило горобчика. У дзеркальці той побачив своє відображення і сприйняв за суперника, що посмів зазіхнути на його територію. Почалася запекла бійка між горобчиком і двійником у дзеркальці, та така, що дзеркальце аж впало на землю. Ох. як тішився горобчик-переможець, мовляв, який я сильний, повалив суперника на землю, що і дотепер не рухається. Довго і бравурно стрибав він по гілках дерева...

* * *

Синички, здається, більш довірливі, ніж горобчики. Взимку синичка навіть може брати корм з руки людини, а горобчик на таке не завжди відважиться. Зате, коли заприятелює з людиною, кимось зацікавиться, то надовго...

Інформація з газети (колись давніше прочитав). Чуйна жіночка підібрала взимку на вулиці горобчика. Замерз, ледь подавав ознаки життя. Вдома зігріла його, нагодувала, помістила у картонну коробку, встелену м'якою тканиною. Зверху сіткою не накривала.

Горобчик невдовзі оклигав і став почуватися господарем у міській квартирі. З кімнати у кімнати перелітав слідом за господинею, яка його врятувала. Довго міг сидіти у неї на плечі чи голові. Інших домашніх також не боявся, але чомусь сторонився їх. Коли господиня виходила з дому у справах, горобчик забивався у кутик картонної коробки і сумував, допоки та не прийде. На ніч, коли вимикали світло і лягали спати, горобчика вкладали у цю ж картонну коробку. Тихо сидів, з нетерпіння чекаючи світанку, коли прокинеться господиня, бо тоді почнуться для нього нові цікаві бесіди з нею.

Так горобчик прожив у міській квартирі аж до весни. А весною його, вже зовсім здорового, випустили на волю.

* * *

Горобці - добрі синоптики. Кілька народних прикмет:

- Чим швидше перед зимою горобці оселяться біля людського житла - тим швидше прийде холодна зима.

- Взимку під час відлиги горобці голосно цвірінькають, купаються у калюжах - відлига протримається кілька днів.

- Перед міцними морозами горобці (навіть разом з синичками) збираються у табунці і ховаються поміж густими ялиновими гілками.

Хоча, трапляється, що і горобці помиляються у прогнозах.

...Лютий мороз. Снігу намело по коліна. У місті прорвало трубу гарячого водопостачання. «Гейзер» вихлюпнув на поверхню і вода побігла вулицями. Горобці влаштували колективне купання, веселяться, цвірінькають, наче весна прийшла посеред зими. Комунальники трубу залатали, водопостачання відновили, а «лазню» закрили. Лютий мороз і далі не відступав.

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 «а» класу Червоноградського НВК  «СШ-колегіум № 3», слухач МАЛіЖу 

 *********************************************


ЗАГАДКОВА ДІВЧИНА

Дівчина, історію якої я вам розповім, народилася дуже давно, коли Бог створював світ. Її довге русяве волосся пахло ранковим світанком, а ніжні розумні очі нагадували небо, яке знайшло спочинок у затишних зіницях. Проте вони були не лише блакитними, а й кришталевими. Подивишся в її очі — і побачиш своє відображення. У неї дуже чуйне серце, а очі — це ж дзеркало душі. Воно чарівне, адже все в ньому здається світлим і прекрасним. Її губи — наче маки в полі. Коли говорить, то з її уст ллється солов'їна пісня. Тієї миті усе живе завмирає, щоб послухати цю мелодію. Крім того, вродлива дівчина є особливою, адже має дар спілкуватися з усім живим, що її оточує. Серце — домівка любові. Дівчина вважає звірів і птахів найкращими друзями, квіти — сестричками, хмаринки — хресними батьками, а сонечко — старшим братом. Вона любить їх понад усе на світі і ладна віддати життя за найменшу рослинку. Щоранку вітається з братом-сонечком, який ніжно пестить її своїми промінцями і дарує новий день. Дівчина допомагає усім: квіточці перев'язала поранений листочок, зайчику вилікувала лапку, а пташині — крило, полоскотала хмаринки, щоб ті скоріше дощику послали на спраглий луг... І таких справ у неї багато, є чим займатися увесь день. Ось так щасливо жила, допомагаючи всім, хто потребував цього. Аж поки... одного дня на світ не з'явилися люди.

Спершу дівчина не знала, хто вони такі, але вирішила з ними познайомитися. Вона дуже чуйна, щира, тому повинна любити всіх у цьому світі добра та милосердя! Але, на жаль, її знайомство з людьми виявилося не таким, яким вона собі його уявляла. Дівчина привітно всміхнулася людям і почала з ними розмовляти. Проте.., на її превелике здивування, у відповідь не почула жодного слова. Лише презирливий погляд чоловіків зміряв її з голови до ніг. На неї ще ніхто так не дивився. У цьому погляді вона відчула щось лихе, і дівчині це не дуже сподобалося. Все ж вона щодня навідувалася до людей, сподіваючись, що ті скажуть їй бодай слово, одне однісіньке: “Привіт!”, яке з усмішкою на обличчі дарували їй усі, з ким знайомилася. Згодом дівчина зрозуміла, що люди просто не вміють говорити, тому не можуть з нею розмовляти.

З часом цих людей стало більше. Одного разу, коли вона прогулювалася ліском та вітала з народженням молоді деревця, побачила двох чоловіків, які, на превелике здивування дівчини, розмовляли! Ох, якою радістю переповнилося її серце. Адже нарешті й з людьми зможе спілкуватися! Сяючи від щастя, побігла до тих чоловіків і почала гукати:

- Привіт вам, дорогі мої! Я така рада, що ви навчилися розмовляти!

Почувши її голос, чоловіки різко озирнулися і перелякано заговорили:

- Що це? Ти чуєш, як грізно воно бурчить на нас! Не гаймо часу, тікаймо чимдуж, поки воно не вирішило поласувати нами!

А дівчина здивовано гукає:

- Ну про що ви, чому я повинна вас їсти? У лісі є безліч ягід! Я просто хотіла поспілкуватися з вами... Постривайте!!!

А ті знову своє:

- Тікаймо скоріш! Те створіння і досі переслідує нас!

І втекли...

Дівчина дуже засмутилася через те, що люди не зрозуміли її. “Чому так? Я ж їх розумію, - роздумувала вона. - Тим паче, створіння з добрим серцем навіть без мови можуть порозумітись! Ось так, наприклад, як я зі своєю ріднею та друзями. Ми і без слів уміємо спілкуватися! Але, можливо, проблема живе в них усередині, адже, якщо вони не вміють говорити серцем, то є злими... Невже щось може існувати без милосердя та любові? Бо якщо в душі панує зло, то місця для добра не залишається. Однак, ні, це — неможливо! Усе на світі створив наш Милосердний Батько, а від Господа іде лише добро!”.

Згодом вона змирилася з тим, що люди — дуже дивні створіння, і їй їх не зрозуміти. Тому вирішила і далі жити звичним для себе життям. Воно і без людей є дуже цікавим для неї.

Дівчина вже, було, й забула про існування людей, але... Одного разу, гуляючи лугом, почула страшний крик свого друга, який кликав на допомогу. Вона побігла на цей голос і опинилася в лісі. Тут побачила, як люди ламали гілки дереву. “Та як їм тільки рука піднялася моєму другові, навіть братові, руки ламати! За що? - думала дівчина. - Я пильную, перев'язую деревам найменші рани, а люди...”.

- Зупиніться! Не кривдіть його! Невже ваше серце не ранить його плач? Досить уже, зупиніться! - несамовито кричала дівчина.

А люди теж заговорили:

- Погляньте, це ж те саме створіння. Проженімо його геть, щоби більше нас не турбувало!

І вони почали кидати у дівчину камінням. Та у сіх сил тікала від них. Проте люди ще довго переслідували дівчину, аж поки зовсім не прогнали з лісу. Вони б і далі переслідували її, але вже самі втомилися.

Притихли пташки. Сонечко злякано заховалося за хмаринки. А ті мовчали. Вони навіть не могли заплакати. Усе живе завмерло. Дівчина нерухомо лежала на землі. Здавалося, що вона нежива. Ніхто не наважувався до неї підійти. Та раптом цю німу тишу розвіяла маленька пташечка, що підлетіла до дівчини. Ластівкою її звали. Колись вона також лежала край лісу з пораненим крилом, а дівчина допомогла їй. Тепер настав час віддячити своїй рятівниці і теж не залишити в біді. Ластівка тихенько підлетіла і побачила, як чорна земля жадібно всмоктує кришталеві сльозинки дівчини. Це було єдиним доказом того, що в пошматованому тілі ще жевріє життя. З ран стікала кров... Уперше земля відчула цей страшний запах - запах крові, яка пролилася не через випадкове поранення, а через жорстокість людей. Так багато крові земля ще ніколи не пила... Дівчина практично не відчувала свого тіла, проте найбільше її боліла душа. Вперше вона зрозуміла, що у світі існує зло, і відчула його на собі. Не могла збагнути, за що люди скалічили дерево, за що пошматували її... На жаль, передбачення дівчини справдилися: люди - злі, і хочуть знищити все живе у цьому світі.

Ластівочка почала заспокоювати дівчину:

- Не плач, бідненька... Ми, твої друзі, допоможемо тобі.

І тут усі прокинулися від страшного сну. Звірі взялися переносити поранену до лісу, щоб дати їй спочинок на м'якій шовковій траві. Затяглося небо - і полив рясний дощ. Хмарки голосно ридали, дивлячись на свою знедолену похресницю. Їх чисті цілющі сльозинки змивали кров з глибоких ран, допомагали дівчині збити жар. Звісно, друзі добре піклувалися про неї, тому через кілька днів уже все було гаразд. Залишилися лише рубці на тілі і зранена душа... Дівчина зовсім не ображалася на людей, бо вона любила їх усім серцем, як і все живе в цьому світі. Проте вирішила, що краще не потрапляти їм на очі.

З кожним роком людей ставало все більше. Вони займали нові й нові території. Дівчині доводилося дуже часто мандрувати, шукаючи нове місце для проживання. Зі старого їй щоразу доводилося втікати, бо люди, помітивши її, кидали камінням, а іноді навіть із луків стріляли. Добре, що жодного разу не влучили... Нестерпним стало життя для дівчини. А як важко їй було слухати стогони близьких, коли люди знущалися над ними чи вбивали їх. Серце дівчини тривожно билося, наче рвалося на волю. Найбільше гнітило те, що вона нічим не може допомогти. Усі дерева, квіти, звірі почали заздрити хмаринкам, що вони можуть спокійно ширяти у небі, куди не дістає людська рука.

Дівчина більше не могла терпіти цього лиха. Вона попросила хмар послати на землю грози з блискавицями, вітрика-братика - здійняти шторм на морях... Це було страшно. І самій було важко змиритися з тим, що через неї можуть постраждати люди. Та іншого вибору не залишалося. Загине кілька людей, а скільком звірям, пташкам, деревам вона врятує життя! Може, нарешті, люди схаменуться.

Через кілька років людей стало так багато, що вони заселили усю Землю. На планеті не залишалося місця, де можна було б заховатися! Дівчина не знала, що робити. Їй стало дуже лячно... А що, коли вона загине? Адже колись і сюди прийдуть люди, а їй уже не буде куди тікати!

І цей день настав. Почувши постріли, налякана дівчина заховалася за деревами. Кожен звук вбивав її зсередини, адже вона розуміла, що в цю мить гинуть її невинні друзі. Дівчина втікала лісом, і раптом... впала. Її ногу щось упіймало. Це було холодне ікло. Вона чула про нього від людей. Його називали «капканом» - пасткою для звірів. Дівчина зрозуміла, що настає кінець, і почала голосно ридати, благаючи про допомогу. Біль скував бідолаху - і вона несамовито кричала. Це був страшний звук. Це крик не лише тіла, а й зраненої душі. Ридала вона довго, уже й кілька днів минуло. У неї більше не залишалося сили для того, щоб кричати, тож притихла в очікуванні кінця... Наступного дня прийшли люди. Дівчина вже відчула подих смерті. Вона підвела очі, щоб востаннє глянути на світ, проте побачила дивну та несподівану для себе картину: перед нею стояли не злі чоловіки зі стрілами в руках, а молода жінка з двома маленькими діточками. Їх лиця випромінювали світло, доброту і щирість, а очі світилися радістю і любов'ю.

- Мамо, їй боляче. Допоможімо скоріш! Звільнімо її! - вигукнули діти.

Мама погодилася, і спільними зусиллями вони звільнили дівчину.

- Спасибі вам! Ви - перші люди, які не скривдили мене, а врятували. Я цього не забуду. Ви змінили мою думку про людей. Я зазнала стільки горя через них... Проте відтепер щоразу, коли мої друзі проситимуть у мене дозволу на якесь стихійне лихо, я заборонятиму їм кривдити людей, бо згадуватиму вашу доброту і те, що саме ви зберегли мені життя! Усе живе намагалося врятувати мене, однак від людських пасток можуть звільнити лише їм подібні... Дякую вам!

- Ми дуже раді, що стали тобі у пригоді. Адже тут нічого особливого немає. Ми завжди допомагаємо звільнятися тваринам, які потрапляють у браконьєрські пастки, лікуємо поранених пташок. Мама каже, що потрібно любити все, що живе навколо нас, - відповіли діти.

- Правильно говорить ваша матуся! Але.., - стривожилася дівчина. - Що це у вас у руках?

- Це - польові квіти. Ми їх зірвали для матусі.

- Але ж, але ж... Погляньте на ці голівки! Невже вам їх не шкода?

- Так вони ж неживі! - заперечила мама.

- Які ж у них голівки можуть бути? - запитали діти.

- Вони живі! Навіть найменша рослинка все відчуває. Не можна просто так зривати квіточки. Адже Бог їх створив для того, щоб ми милувалися ними, а у ваших руках вони просто гинуть. Це ж мої любі сестрички! - заплакала дівчина.

- Пробач, ми не знали. Не плач, такого більше не зробимо! Але як же вони можуть бути твоїми сестрами? - здивовано запитала малеча.

- Усе, що ви бачите навколо себе, це мої рідні друзі, брати і сестри. Вони і з людьми хочуть товаришувати, проте ви...

- Так, це правда, серед нас є багато жорстоких... Втім, вони просто не знають що все навколо є живим і його потрібно берегти та шанувати, - сказала мама.

- Ах, скільки разів я намагалася поговорити з людьми, розповісти їм усе та пояснити. Тільки-от вони глухі до мої слів... До речі, я й не помітила! Яка це радість! Я вперше поспілкувалася з людьми! І ви мене розумієте! Таке щастя траплялося мені лише у сні...

- Тобто, тебе з людей взагалі ніхто не розуміє, окрім нас? Невже це можливо? - здивувалася мама, а дітлахи тільки з цікавістю та допитливо глянули.

- Так! Тому я й зраділа, що ви розумієте мене.

- Але чому? - знову запитала мама.

- Я й сама довго не могла збагнути, чому люди мене не чують, не розуміють. Намагалася їм пояснити, що потрібно любити і берегти все живе... Але ж ні, не чують. Тоді я поспішно дійшла висновку: люди - злі створіння. Адже всі мої друзі є добрими, і вони завжди розуміють мене. А люди черстві... Їх серце не знає моєї мови любові. Вони хочуть знищити все живе, що їх оточує! - розповідала дівчина. - Однак я не можу цього допустити! Прошу вас, допоможуть мені! Погляньте на мене. Усе це вчинили зі мною люди. Розкажіть усім, як я ридаю через їхні лихі вчинки. Поясніть людям, що слід схаменутися і припинити вбивати та нищити все живе довкола! Я більше не можу слухати плач своїх друзів: дерев, річок, грунтів. Усі вони стогнуть вдень та вночі, а моє серце крається від болю. Так і загинути я можу... А тоді... довкілля помститься людству! Мої друзі та рідня не витримають і не пробачать вам моєї смерті. Вони вже й так не межі зриву! Та я їх кожен день прошу, щоб не карали вас, прощали все. А як мене не стане, то хто вас захистить? Лихо буде... Планета вибухне від катастроф та стихійних лих, і не залишиться тоді життя на Землі! Прошу вас, діточки! Ви - єдині, хто може зрозуміти мене. Можливо, саме ви врятуєте планету від знищення. Навчіться цінувати найменшу рослинку, спробуйте зрозуміти, що вона теж жива і хоче жити. Розкажіть про це іншим. Людство не повинно мене знищити! Воно мусить навчитися жити в гармонії з довкіллям. На вас уся моя надія!

Діти пообіцяли, що обов'язково виконають її прохання. Дівчина і досі сподівається, що вони дотримають свого слова... Проте, їх так мало, щоб донести це до людей усього світу.

Я вирішила допомогти їм, тому й розповіла вам цю історію. Сподіваюся, ви підтримаєте мене і допоможете дізнатися всім про страждання цієї дівчини, яка нас так любить!..Тільки разом зможемо очистити своє довкілля від сміття, і тоді заживемо в гармонії з усім живим, що довкола нас. Цим збережемо життя загадковій дівчині, ім'я якої - Природа.

Ольга БУЧЕК.

Учениця Червоноградської ЗШ №1, слухач МАЛіЖу




 *********************************************

ПОМИЛКА СОРОКИ

(З фенологічного щоденника)

У першій декаді грудня погода встановилася, наче ранньою весною. Сніг, який падав (тим паче — з дощем), ледь не відразу танув. Лише місцями залишалися його білі килимки. Тому повсюди бігли струмочки води. Легкий нічний мороз не встигав надійно скувати їх льодом. Чом не весна? Сонце трішечки підніметься — і знову біжить вода. Хоч увесь день пускай паперові кораблики. Така, відносно тепла погода на початку зими, не завжди характерна навіть для нашого Прибузького краю. Ось у Карпатах, за 150 кілометрів від нас, вже всі дороги снігом замело, що ні пройти, ні проїхати.

...На околиці міста, серед високих дерев, почув скрегіт сороки — веселий, бравурний, якось по-весняному подавала свій голос. Дивлюсь на верховіття, шукаю скреготуху, аж бачу: сорока... в'є гніздо, акуратно кладе прутик за прутиком. Через день гніздо вже було готове, але птаха у нього таки не сіла.

Як тут не здивуватися?!. Сороки в'ють гнізда у березні. Народне повір'я (та й багатовікові фенологічні спостереження підтверджують) гласить: “На Сорок святих, або у Сорочин день — 22 березня сорока святкує іменини і кладе у своє гніздо сорок прутиків”. Але аж ніяк на початку зими.

Сороку вважають добрим синоптиком. Однак цього разу щось її спантеличило. Невже глобальне потепління гряде?..

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу



 *********************************************


З ТВОРЧОГО ДОРОБКУ

Олена ФЕДЮРА — учениця Червоноградської гімназії, слухач МАЛіЖу, автор численних публікацій у періодиці та в інтернет-виданнях, переможець і призер багатьох літературно-мистецьких конкурсів. Має у творчому доробку видані збірки. Пише вірші, прозу, активно друкується і як юний журналіст.

РІДНА

Люблю Вкраїну за її народ,

За щиру пісню і за вишиванку.

І скільки б у житті було незгод,

Ми дочекаємося нового світанку.



Люблю Вкраїну за її степи,

Карпати-гори й море барвінкове.

Лихе мине. Ти трішки потерпи...

Не забуваймо лиш своєї мови!



КІШКА

Вона любила спати на ослоні

І мружитись від запаху дощу.

Подобалося їй, як лапки сонні

Ступали по весняному плечу.



Вона вдихала з м'яти незалежність,

Мурчала ввечері до тих зірок,

Що викликали у душі бентежність,

Сповільнили на небі тихий крок.



Вона любила гратися із вітром,

Жила біля людей. Та все ж пішла,

Крутнувши хвостиком. В промінні світлім

Вона свою свободу віднайшла.



ЖОВТНЕВИЙ КІТ

Теплим місто дихає ще світла осінь,

У затишку вулиць спить Жовтневий Кіт.

Крізь сон легенько-тихо в неба просить

Пролити дощику на кольоровий світ.

Олена ФЕДЮРА.

Учениця Червоноградської гімназії, слухач МАЛіЖу


 *********************************************
КАТРЯ ГРИНЕВИЧЕВА ВІТАЄ ПЕРЕМОЖЦІВ

Львів-Винники приймали фіналістів IX обласного конкурсу юних прозаїків ім. Катрі Гриневичевої, організаторами якого є Департамент освіти і науки Львівської ОДА, Львівська обласна організація “Товариства українок ім. Ольги Басараб”, Винниківська міська рада. Гостей радо вітала місцева школа № 29.

Наш автор Маркіян Лехман — учень 11-А класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу зайняв I місце.

 Його нагороджено медаллю, дипломом, а ще добрячим стосом книг і солодкими подарунками. Зрештою, ніхто з учасників фінальної частини конкурсу не був “обділений”. Нагороди та призи вручали директор видавництва “Каменяр” Дмитро Сапіга, письменник, журналіст, сценарист Зиновій Суходуб, письменниця Людмила Пуляєва-Чижович, журналіст Соломія Онуфрів та інші культурні і громадські діячі.

Найціннішим подарунком для юних прозаїків стала збірка “Красава”. У ній надруковано кращі конкурсні твори 17 авторів, зокрема оповідання Маркіяна Лехмана “Смерть лелек” і “Мандрівка у червень”. До речі, до збірки увійшли твори ще двох юних прозаїків з Червонограда (шахтарське місто може пишатися талантами!) - Вікторії Багач (ЗШ №2), яка зайняла III місце, та Ольги Гапон (ЗШ №9). Хоча Ольга не зайняла призового місця, але ввійшла до когорти кращих.

Своїм успіхом Маркіян Лехман завдячує вчительці української мови і літератури Ользі Ромасевич, керівнику Червоноградського відділення МАЛіЖ, члену Української асоціації письменників Наталії Кічун-Лемех за мудрі поради, цікаві ідеї.
Степан ГРИЦАЙ



*********************************************

ПЕРШИЙ ДЕНЬ ЗИМИ

(Нотатки з фенологічного щоденника)

У зимовому лісі дзвінко-дзвінко розноситься морозяним повітрям стук дятла. Чути на всю округу. Тільки він порушує лісову тишу. Хіба що ще зрідка скрипне старе дерево. Враження: хтось невправно потягнув смичком по струнах скрипки.

Припорошило. Землю ледь-ледь вкрив дрібнесенький сніжок. Такий снігопадом не назвеш. Поміж густими ялиновими лапами (нижніми широкими гілками дерева) причаїлися горобці, синички. Ховаються від холоду, неприємних подихів вітру. Тут їм затишно. Не хочуть залишати ялинове шатро. Так само, як і бабусин кіт не хотів злазити з теплої печі.

- Ти, мабуть, знахабнів! Не вдавай, що першого снігу злякався! - гримнула на нього бабуся. - Іди, подихай свіжим повітрям.

Кіт неохоче почалапав з хати.

Під яскравим сонячним промінням (хоч воно і холодне, не гріє) виблискують різнобарвними іскринками сніжинки.

...Не раз вже спостерігав таку картину. Однак якось завжди по-новому милуюся нею. Тим паче, що сьогодні у мене особливо піднесений настрій — перший день зими, моєї улюбленої пори року. Невдовзі — завітають Миколай у гості, Новий рік, веселі Різдвяні свята.

...1 грудня у народі називають Романовим днем. Адже цього дня у церквах східного обряду вшановують Священомученика Романа, який віддав своє життя за Христову віру. З першим днем зими, принаймні, з її початком, пов'язано багато народних прогностичних прикмет аграрного змісту. Кожен селянин хоче, щоб зима була сніжною, бо тоді рік буде врожайним і на хліб, і на городину, і на садовину... Ось деякі з них:

- Який перший день зими (який початок зими) — така вся зима.

- Як зима почнеться — так і завершиться.

- Сніжний початок зими обіцяє сніг у січні та лютому.

- Сніг на Романа глибокий — урожай високий!

- Роман снігом замете — літо буде золоте!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу

*********************************************

 ЛЕГЕНДА ПРО ГЕРТРУДУ КОМАРОВСЬКУ

Того дня Станіслав Потоцький завітав до Сушицького хутора, щод неподалік Кристинополя. Там він познайомився з вродливою, тендітною, мрійливою Гертрудою, зі збіднілого роду Комаровських, герба Корчак. Потім часто, ніби їдучи на полювання, Станіслав виривався із свого сірого палацу і мчав до коханої.

- Як ти, Гертрудо? - запитував юнак.

- А як може бути без тебе? - відповідала запитанням дівчина. - Коли ж ми могли б бути разом, - зітхала вона.

- От побачиш, що будемо. Я ні з ким не буду, окрім тебе.

Батьки майбутнього графа противились тому, щоб він одружився зі шляхтичкою збіднілого роду. Батьки ж Комаровської були раді тому, що їхня донька вийшла заміж за спадкоємця найбільшого багатства в Речі Посполитій. Станіслав таки одружився, бо Гертруда була вагітною. Шлюб берегли в таємниці.

Потоцькі думали, що зробити, аби позбавитися від такої ганьби. Вони погрожували синові втратою спадку і той подав на розлучення.

До Сушицького хутора стали надходити звістки про наїзд київського воєводи. Комаровські перебралися до краще укріпленого Нового Села. Одного вечора ватага київського воєводи напала на садибу в Новому Селі. Гуртруду викрали. Що відбувалося з нею після цієї події, достеменно сказати важко. Відомо, що її везли на санях до львівського монастиря, аби там і вбити; що її перехопили по дорозі і задушили подушками... Але кажуть і про те, що Гертруда наклала на себе руки. Існують лише здогадки. Живою Комаровську вже ніхто не бачив.

Станіслав одружився із знатною Юзефиною Мнішек, як і хотіли його батьки.

Говорять, що душа нещасної і досі блукає по палаці, над річкою Ратою, куди вкинули тіло Гертруди. Історію нещасливого кохання будуть ще розповідати багато років. Історію Гертруди, про вбиту через те, що була збіднілого роду, і магната Станіслава Потоцького, який так і не вберіг на своєї дитини, ані дружини.

* * *

Людська душа — праобраз чистоти.

Живи. Її не можна плямувати.

Душа в нас вічна. Прагне доброти.

Господь її бажає врятувати.

Людська душа — предвічний ідеал.

Скажи: “Люблю!”. Нам треба це сказати.

Душа хай буде чиста, як кристал.

Живи. Її не можна плямувати.

Душі людської більше не збагну.

Твори добро. Нам треба це почати.

Душа хай буде схожа на весну.

Живи. Її не можна плямувати.

* * *

Перший сніг, перший цвіт, перша спека і перші дощі...

А кому не цікаво послухати розповідь гарну?

І про те, як весна йде до нас у легкому плащі,

І про осінь оту, золотаву, прекрасну і... хмарну?

І про літо, про липи, колосся пшениці й жита,

Про зимові сніги, про морози, про ніч Новорічну?

Наша мрія, як осінь — така дощова, золота.

Як весна, що цвіте, як снага до життя, вона — вічна.

Юлія СИМАК.

Студентка Червоноградського ВПУ №11, слухач МАЛіЖу

*********************************************

БАРВІНОК ЗАЦВІВ!

(З фенологічного щоденника)

17 листопада 2017 р. Пізня осінь. На калюжах вже не раз з'являвся тонесенький лід. Кілька днів тому навіть випав перший сніг, щоправда, відразу розтанув. Таку пору називають у народі “передзим'ям”. Якщо, буває, й усміхнеться сонце, то воно аж ніяк не віщує повернення тепла.

Вранці іду до школи і... очам своїм не вірю. Диво! На клумбі біля нашого будинку зацвів барвінок, рясно-рясно, наче весною. Ніжні блакитні квіточки на зеленому килимку дивляться у похмуре небо. Неймовірна краса!

В Україні люблять барвінок. Він символізує чистоту, невинність, вічність. Його листочки ніколи не перестають бути зеленими, навіть взимку. Морози їм не страшні. Колись квіти барвінку дівчата вплітали у шлюбний вінок, ними прикрашали весільний коровай. Рослину висаджували на могилах діточок. Це ще один символ барвінкової квітки — безгрішність.

Але ж барвінок зацвітає весною, здебільшого в квітні. При сприятливій погоді може зацвісти значно раніше — разом з пролісками, підсніжниками, первоцвітом. А тут — на порозі зими...

Так, трапляються аномалії в природі. Втім, усьому є пояснення. Попід клумбою йде теплотраса, яка нагріла землю і нагадала барвінку про весну. Той поспішив привітати її цвітом.

Однак, хочеться вірити у диво!..

Маркіян ЛЕХМАН.
Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


 *********************************************
НЕ ХВОСТОМ ЛИСИЦЯ РИБУ ЛОВИТЬ...

(З циклу “Рідна природа”)

Після міцних морозів враз настала відлига. Тверда крига, що вкривала озерця неподалік Західного Бугу, стала крихкою. Любителям порибалити взимку довелося відкласти свої вудочки до кращих часів. На такий лід і ногою не ступиш. А якщо ступиш, то по пояс опинишся у холодній воді. Зате на крихкому льоді можна побачити багато лисячих слідів - снуються ланцюжки від ополонки до ополонки, які залишили після себе рибалки.

Лисицю крихкий лід витримає. Навіть, якщо хрусне, то вона відмінно плаває. Зимове купання для неї не страшне.

Ось яке цікаве спостереження переповів мені старший приятель. Він любить взимку порибалити...

Сидячи над ополонкою, не раз спостерігав з такими ж азартними рибалками, як до озерця наближалася лисиця. (Інколи не одна). Зупинялася на березі, пильно вдивлялася, наче щось ретельно вивчала. Однак присутність людей її лякала. Намагалася триматися подалі від них. З першими сутінками, а то й раніше, як тільки рибаки йшли додому, вона відразу тихцем, акуратно перебираючи лапками, бігала між ополонками, тицяла у них мордочкою. Вибирала найширшу. Бувало, що глибоко, по груди, занурювала голову і витягувала рибку. Не часто, та таки щастило. Коли лід стає крихким, то лисиця без остраху може рибалити, не боятися людей, бо знає, що по такому льоді вони до неї не наблизяться. Що тут сказати?.. Розумні Лиси Микити!

А українська народна казка про те, як Лисичка Вовчика обдурила, запевнивши, що рибки наловила, коли хвіст в ополонку опустила та примовляла: “Ловись, рибко, велика і маленька...”, можливо, зовсім не казка. Тільки не хвостом лисиця рибу ловить...

Маркіян ЛЕХМАН.
Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


*********************************************


МУЛЯРИ-ШТУКАТУРИ

(З циклу “Рідна природа”)

Кілька років поспіль у дуплі на старому дубі, що росте край берега річки у центрі села, мешкала пара дятлів. Хоч це місце доволі людне, адже поряд крамниця, церква, вигін, де випасають корів і коней, але таке близьке сусідство з людьми аж ніяк не лякало птахів.

Сам не раз спостерігав за цими дятлами, коли навідувався у село до дідуся і бабусі. Пригадую, як на початку літа вони безперервно то вилітали з дупла, то залітали у нього, щоразу приносячи поживу для ненаситних малят.

Та одного року дупло залишилось порожнім. Можливо, що дятли знайшли собі нове помешкання, можливо, була цьому інша причина... Упевнено говорити годі. Однак не довго воно стояло пусткою. Цю “хатину” облюбували повзики. Тільки-от отвір у дуплі видався новоселам занадто великим (повзик менший від дятла в разів п'ять), через такий до них швидко пробереться хижак. Тож особлива небезпека — для безпомічних пташенят. Все ж покидати зручне і затишне помешкання їм не хотілося.

До чого ж кмітливими виявилися повзики! З берега річки вони носили маленькими дзьобиками крихітні грудочки-зернинки синьої глини (саме синьої, таку не завжди зустрінеш!) і заліплювали отвір, допоки не залишилася дірка, розміром з п'ятикопійчану монету. Тепер хижакам не добратися!

...Відверто кажучи, я, грішним ділом, спочатку подумав про недобре: лиха людина заліпила глиною вхід у дупло дятлів. На маленький отвір уваги не звернув. Зрештою, його не було добре видно із землі, хіба що пильно-пильно придивлятися.

- Невже ці дятли комусь заважали?.. Шкоди ж не приносять, тільки користь! Лікують дерева! - міркував у розпачі.

Аж коли побачив повзиків — нових господарів помешкання, як вони залітають у переобладнані ними ж “двері”, то оторопів: неперевершені майстри будівельної справи, працьовиті!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


 *********************************************


БАГРЯНІ СВІТЛОФОРИ

У парках, садах, у лісі стоять голі дерева. Під холодними подихами вітру опало додолу останнє листя. Ні, воно не кружляє у вихорі, не котиться по рудій траві. Рясні дощі пізньої осені «прип'яли» його до землі. А через кілька днів уже й першим снігом припорошило. Щоправда, цей перший сніг швидко розтанув.

Сіро-сіро навкруги. Ліс похмурий. Та щось здалеку світить. Це — кетяги калини і горобини міцно тримаються на гілках, горять багряними світлофорами, ще непідвладні ні вітру, ні снігу, ні морозу, який вже спробував свої сили, нагадуючи про наближення зими. А як гарно вони виглядають під білими шапочками снігу, що якимось дивом залишився на них!

Кожний кущик, кожне деревце калини чи горобини з кетягами плодів — щедрий стіл для птахів, що зимують у нас. Їжте досхочу! Навіть, якщо рік видався неврожайним на ці ягоди, для “крилатих друзів” завжди вистачить.

Кортить побачити взимку пернатих — ідіть туди, де ростуть калина та горобина. А якщо ще й повісити годівнички, регулярно насипати у них зерна пшениці, жита, ячменю, проса, вівса, гречки, крихти хліба, насіння рослин, якими птахи харчуються влітку, то будьте певні: гості неодмінно зберуться. Спостерігайте за ними, будь ласка, здалеку. Так, це — правда! Ви їх любите! Але ж вони цього не розуміють. Не наближайтесь, не лякайте своєю присутністю, особливо у лісі. В парку, міському дворі, тим паче у селі птахи якось стають “ближчими” до людей.

Калина, горобина  - не тільки ласощі для птахів у холодну пору року. У кожній ягідці — кошик вітамінів, вельми корисних для людини. Вважайте, що скарбниця здоров'я!

...Щороку пізньої осені збираю у бабусиному садку ягоди калини. Потім бабуся і мама готують з них сироп, варення, сушать, консервують... Якщо навіть і не хворієш, то для профілактики не зашкодить. Частенько роздаємо ці дари Природи сусідам, знайомим, роздаємо тільки за “Спасибі!”. Але кілька кетягів калини завжди залишаю для птахів! Так мене навчили батьки, бабуся!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


 *********************************************
 МУЗИКА

Музика... Для когось — це танець, нестримний дует життя і долі, які завжди йдуть нога в ногу. Для інших — це звук, який долинає до вух з навушників. Для когось музика — це спів пташок у гаю. Для солдатів музика — це марш, що кличе в бій, це віра в перемогу, це солодка мить із запахом рідної землі, що є найціннішою в їхньому житті. Цей запах вони добре пам'ятають, бо він може виявитися для них останнім спогадом про батьківську хату, материнську ласку, кохану дівчину та рідну серцю Україну.

Для дитини музика — це колискова рідної неньки. Для мами — це перше слово, яке журавликом вилітає з уст немовляти. Для батька музика — це перший крок синочка, такий тихий і несміливий . Для двох закоханих — це інша тиша, тиша, в якій чути стукіт молодих сердець, що б'ються в унісон, це перший поцілунок, який медом сповнює уста.

Для когось музика — прощання, для інших — виклик. Вона — це мелодія чарівної скрипки, подих теплого весняного вітерцю, який трепетно лоскоче свої струни і створює щось неповторне...

Музика — це жаль за втраченим минулим та надія на світле майбутнє. Вона — мистецтво, яке об'єднує людей, виховує їх, допомагає створити власний смак, вчить цінувати прекрасне.

Для українців найкращою в світі музикою є спокій та мир...

А для мене музика — це ще й все моє життя...

Кожна людина — прекрасна і неповторна. Усі ми маємо власні смаки та різні погляди на життя. Тому кожен слухає свою музику, яку творить його душа.

А якою вона є для тебе?..

Ольга БУЧЕК.

Учениця Червоноградської ЗШ №1, слухач МАЛіЖу


*********************************************
ПОМИРИВ...

Як билися між собою горобчики, бо зернятка не поділили, бачив. Синички, буває, теж стають охочими до бійки. Сороки, ворони, галки — поготів. А що вже говорити про півників... Не раз спостерігав і котячі чвари. А от щоб між собою влаштувати поєдинок білочки — такого не тільки я, а й, мабуть, і світ не бачив...

Цього року осінь щедро обдарувала грибами. Тому не дивно, що у лісі можна було часто зустріти білочок. Звісно, близько до себе звірята не підпускали, хутко втікали (ліс — не міський парк, де вони звикли до людей), але здалеку таки спостерігав за ними. Дуже симпатичні!

Одного разу іду лісом ще з порожнім кошиком, не надибав на гриба, аж мою увагу привернуло якесь дивне гучне цокотіння, сердитий писк. Ні, у лісовиків чи якихось там злих лісових духів не вірю! Однак стало трохи моторошно. Все ж цікавість переборола страх. Пішов на шум, ступив кілька кроків, аж за метрів двадцять від себе бачу двох білочок. Сваряться між собою, кидаються одна на одну, мов ті навіжені коти у березні. Так затялися, що й моєї присутності не помітили. Я причаївся за кущем, завмер і став спостерігати.

Виявляється, що обидві білочки знайшли білого гриба, невеличкого, але був би з нього запас на зиму чи смачний сніданок. Не можуть поділити знахідку. Кому першій він дістанеться?.. Котрась з них тільки підстрибне, наблизиться до гриба, а інша відразу відганяє; потім навпаки.

Отож вирішив помирити білочок. Взяв з-під ніг суху палицю і гепнув нею по сосні. Спочатку білочки заціпеніли, опісля перелякано глянули у мій бік і рудими вогниками чкурнули кожна на своє дерево. Тепер вже сердито на мене цокотіли. Знайденого ними гриба я акуратно зрізав гострим ножиком і поклав у кошик. Знаючи, що білі гриби ростуть попарно, став нишпорити у сухому листі. А ось і його “брат”, а там знайшовся третій, четвертий... І так у мій кошик потрапило вісім грибів. Хоч невеличкі, зате — білі! Усім грибам гриби!

- Нерозумні білочки! - подумав я. - Для обох би вистачило!

Відверто кажучи, потім стало шкода цих лісових звірят, адже нахабно забрав у них “з-під носа” грибочки... Зате помирив їх!.. 

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


 *********************************************
СЕРЦЕ МАТІНКИ-ПРИРОДИ

Серце — один з найважливіших органів людини. Саме від нього залежить наше життя. Лише людина з добрим серцем може любити, кохати, співчувати комусь і розділяти з ним смуток чи щастя, радіти успіху ближнього та допомагати знедоленим. Саме з таким серцем можна жити, а не існувати! Втім, зранити його можна не лише ножем чи стрілою, а й гострим, болючим словом. А це — великий гріх — морально когось вбити. Звісно, ти скажеш: “Ні, я не такий (не така), бо знаю Божі Заповіді, і якщо ображу когось, то одразу ж перепрошу”. Але все не так просто. Ви навіть не усвідомлюєте, що кожного дня вбиваєте, бо раните серце своїй неньці, яка вас любить... Ні, мова йде не про земну матусю, а про многостраждальну матінку-природу! Кожним зламаним деревцем, бездумно зірваними квітами, вбитими комашками чи обгорткою від цукерки, викинутою у лісі, в парку, ви знищуєте її. Невже упевнені, що морально вбити людину — гріх, а природу — можна? Наша планета аж стогне від ран, які наносимо їй ми, рідні діти.

Мусимо схаменутися, бо терпіння Землі не вічне, і воно починає вичерпуватися. Природа вже почала “дякувати” за наше “піклування”. Усі ці катаклізми: кислотні дощі, глобальне потепління, цунамі, тайфуни, забруднені води і повітря — бумеранг лиха, який ми самі і запустили. І ось він уже повертається. Але, на жаль, те, що ми маємо сьогодні, ще не є найгіршим з того, що може статися. Якщо людство вчасно не припинить “випробовувати терпіння” природи, то скоро на планеті не буде чистого повітря, джерельної води. Але ж на Землі після нас ще повинні жити наші нащадки! Навряд чи нашим правнукам сподобається такий “подарунок” (чи то - “спадок”) - пошматована вибухами та закидана сміттям Земля. Ми повинні задуматися про майбутнє ще ненароджених дітей.

Люди, схаменімося нарешті, перев'яжімо рани матінки-природи! Вилікувати її зможемо лише ми, сущі на цій планеті, в т.ч. і молоде покоління. Нам потрібно зовсім небагато — не залишати після себе неприбране сміття, непогашене багаття в лісі, не ламати, не нищити, а насаджувати дерева і квіти. Ми повинні берегти природу, бо від цього залежить не лише наше життя, а й життя нащадків!

Ольга БУЧЕК.

Учениця Червоноградської ЗШ №1, слухач МАЛіЖу
 
   *********************************************
В ОЧІКУВАННІ ДИВА

(Нотатки з фенологічного щоденника)

Пізня осінь. Листя опало з дерев. Стоять голими, осиротілими верби, тополі, клени, каштани... Тільки сосни та ялини, як завжди, хизуються зеленою красою. Останні птахи відлетіли у вирій і забрали зі собою останні теплі осінні дні. Тепер Природа плаче за ними, за “бабиним літом” холодними дощами.

...Похмурий осінній день. Сонце не хоче усміхатися. Все завмерло в очікуванні якогось дива. Відчуття: таки має трапитися щось незвичайне. Невже у Природі все заснуло, заздалегідь приготувалося до приходу зими?.. Ні, такого бути не може. Десь надійно сховалися птахи, звірята, але вони тут, поруч, тільки-от їх не бачу, не чую голосів. Тому довкілля видається мертвим.

...Здалеку видно, як на горобині яскраво горять кетяги ягід. Недавно (кілька днів тому) проходив повз неї і спостерігав за дроздами, що ласували горобиновими ягодами. Куди поділися птахи?.. Не чути й барабану дятла. Цікавий випадок: дятел трощив на старому пеньку соснові шишки, а біля нього юрмилися синички, повзики. Вони спритно підбирали насіння, яке розліталося — залишки дятлового обіду.

...На польовій дорозі також тиша. Не видно і не чутно ні всюдисущих горобців, ні куріпок. Щодо горобців, то пізньої осені вони остаточно перебираються ближче до людських поселень. Але на полях, де росли хлібні злаки, затримуються аж до перших снігів. Тут ще можна знайти зерна пшениці, жита, ячменю, які залишилися після жнив.

Якось польовою дорогою господар віз зерно. І чи то мішок розв'язався, чи то дірка була у ньому, але кілька жменьок зернин висипалося на дорогу. Господар не збідніє, а для дрібних птахів — щедрий гостинець. Прилітали на це місце, допоки біла ковдра не вкрила землю.

...Край лісу росте ялина, а навколо неї “хороводять” десяток молодих безлистих берізок. Однак сьогодні цей танець сумний, невеселий, не такий, як весною, під пташиний спів, тим паче, коли зелене листячко прикрасить гілля-коси берізок.

...Все перебираю в пам'яті. Мов ті розсипані скельця мозаїки намагаюся скласти в єдину цілісну картину. Скельця — це дні, фрагменти картини — місяці, пори року... Чомусь не виходить. Як швидко плине час! Невже минув майже рік?!. Здається, що тільки вчора була весна, а вже стою на порозі зими.

...Навкруги тиша. Навіть дерева не скриплять, бо легкі подихи вітру.

Раптом у небі з'явилася сила-силенна ворон, мов бджолиний рій вилетів з вулика. Кружляє зграя, викручує спіралі у повітрі. Від їхнього крику аж у вухах стало бриніти. Тишу порушено.

...Вечоріє. Залишаю ліс, іду додому. Вранці, наступного дня, глянув у вікно, а на дворі все стало білим-білим. Ось якого дива очікувала Природа! Прийшла зима...

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу
     *********************************************

  

БІЛИЙ СНІГ

Цей ніжний подих дівчини-весни

Пробуджує від сну серця байдужі.

Навколо цвіт, неначе світ в імлі,

До Бога кличе праведнії душі.

Не розберу — весна це чи зима?

Усе цвіте навколо, мов співає.

Але якщо у серці ще пітьма,

То у душі іще зима блукає...



ЗУСТРІЧ

Там, де неба блакить, де струмочок дзюрчить,

Соловей ні на мить не змовкає.

Де лиш тиша одна, де спинилася мить,

Рідна мама на мене чекає.

Линуть щирі слова, де у росах трава,

Вітер листя беріз колихає.

Де стежина одна і нікого нема,

Рідна ненька у світ проводжає...

Ольга БУЧЕК.

Учениця Червоноградської ЗШ №1, слухач МАЛіЖу

 *********************************************

ОСІНЬ-ЧАКЛУНКА

Осінь-чаклунка листочки збирає,

Радо фарбує усі.

Наче курчаток їх спатки вкладає,

Пісню співає про сніг...

І про царицю, що скоро пришле

Холод в замріяний світ.

Снігом всі стежки вона замете,

З кришталю викує лід.

Ріки поснуть під мелодію цю,

Тепло їм буде сповна.

Після зими і тривалого сну

Знов їх розбудить весна!

ОСІННІЙ ТАНОК

Барвиста тиша осені дрімає над струмком,

Усе навколо вкрилося яскравим килимком.

Листочки витанцьовують, радіє весь гайок,

І вітерця холодного запрошують в танок.

Він радо їм у відповідь таке прошепотить:

- Гаразд, але тихесенько, щоб тишу не збудить...

Кружляли вони, гралися, співали пісеньки,

А згодом приєдналися до танцю пташечки.

Ось так і веселились, допоки було сили,

А потім потомились, принишкли і спочили.

А у гайку тихенько ще пташечка співала,

А згодом теж втомилась, на гілці задрімала.

Ольга БУЧЕК.

Учениця Червоноградської ЗШ №1, слухач МАЛіЖу



 *********************************************

Творчість маліжан

НЕПРИСПАНІ ДУШІ

Під куполом калинового цвіту зійшлося двійко неприспаних душ. Їх ніхто не бачить. Вони заховалися за смарагдовим листям і дивляться на нас. Приховано стежать за нами. Вслухаються в слова. Зазирають у серце.

Небо Кристинополя-Червонограда дихає ранковою замріяністю. Під самотньою калиною стоять двоє, непомітні для інших. Вони радіють. Бо ми — живі, ми пам'ятаємо, хто ми, і розуміємо, заради чого прийшли. Одягаємо вишиванки і співаємо українські пісні. Вони боролись недаремно. Боролися за нас.

Неприспані душі двох січових стрільців...



РІДНА

Люблю Вкраїну та її народ

За щиру пісню і за вишиванку.

І скільки б у житті було незгод,

Ми дочекаємося нового світанку.

Люблю Вкраїну за її степи,

Карпати-гори, море барвінкове.

“Лихе мине. Ти трішки потерпи”.

Не забуваймо лиш своєї мови!

Люблю Її за все, і просто так.

Вона — єдина, неповторна, чиста.

Наш Тризуб — це не тільки знак,

Бо і прикраса — не лише намисто.

Олена ФЕДЮРА.

Учениця Червоноградської гімназії, слухач МАЛіЖу



ІДУ ВПЕРЕД!

Іду вперед! Життя мого стежина

Нехай упевнено крокує в даль.

Іду вперед, бо в світі я — людина,

І Божу я засвідчую мораль.

Іду вперед, іду, не зупиняюсь,

Хоч невблаганний час бере своє.

До Бога йду, назад не оглядаюсь,

Бо що позаду — це вже не моє.

Іду вперед! Мені ніхто не спинить

Життя бурхливого швидкий потік.

Іду вперед! Зі мною мрія лине,

А з нею щастя житиме повік.



РОЗПАЧУ СЛЬОЗА

(Пісня)

У косах літа блиснула роса,

Хмарки похмуро голови схилили...

Це не роса, а розпачу сльоза,

Яку природа-матінка зронила.



Приспів:

Погляньмо на природу завчасу,

Хай скоєне пробудить совість нашу!

З очей тоді ми зронимо сльозу,

Яка оновить вранці Землі чашу.



Це ми отак вчинили, що вона

Сьогодні плаче, як мала дитина.

Годує нас, а ми її сповна

Плюндруємо, калічимо до згину.

Ольга БУЧЕК.

Учениця Червоноградської ЗШ №1, слухач МАЛіЖу



*********************************************

Немає коментарів:

Дописати коментар