Червоноградська районна організація МАЛіЖ



*********************************************

 ЛЕГЕНДА ПРО ГЕРТРУДУ КОМАРОВСЬКУ

Того дня Станіслав Потоцький завітав до Сушицького хутора, щод неподалік Кристинополя. Там він познайомився з вродливою, тендітною, мрійливою Гертрудою, зі збіднілого роду Комаровських, герба Корчак. Потім часто, ніби їдучи на полювання, Станіслав виривався із свого сірого палацу і мчав до коханої.
- Як ти, Гертрудо? - запитував юнак.
- А як може бути без тебе? - відповідала запитанням дівчина. - Коли ж ми могли б бути разом, - зітхала вона.
- От побачиш, що будемо. Я ні з ким не буду, окрім тебе.
Батьки майбутнього графа противились тому, щоб він одружився зі шляхтичкою збіднілого роду. Батьки ж Комаровської були раді тому, що їхня донька вийшла заміж за спадкоємця найбільшого багатства в Речі Посполитій. Станіслав таки одружився, бо Гертруда була вагітною. Шлюб берегли в таємниці.
Потоцькі думали, що зробити, аби позбавитися від такої ганьби. Вони погрожували синові втратою спадку і той подав на розлучення.
До Сушицького хутора стали надходити звістки про наїзд київського воєводи. Комаровські перебралися до краще укріпленого Нового Села. Одного вечора ватага київського воєводи напала на садибу в Новому Селі. Гуртруду викрали. Що відбувалося з нею після цієї події, достеменно сказати важко. Відомо, що її везли на санях до львівського монастиря, аби там і вбити; що її перехопили по дорозі і задушили подушками... Але кажуть і про те, що Гертруда наклала на себе руки. Існують лише здогадки. Живою Комаровську вже ніхто не бачив.
Станіслав одружився із знатною Юзефиною Мнішек, як і хотіли його батьки.
Говорять, що душа нещасної і досі блукає по палаці, над річкою Ратою, куди вкинули тіло Гертруди. Історію нещасливого кохання будуть ще розповідати багато років. Історію Гертруди, про вбиту через те, що була збіднілого роду, і магната Станіслава Потоцького, який так і не вберіг на своєї дитини, ані дружини.
* * *
Людська душа — праобраз чистоти.
Живи. Її не можна плямувати.
Душа в нас вічна. Прагне доброти.
Господь її бажає врятувати.
Людська душа — предвічний ідеал.
Скажи: “Люблю!”. Нам треба це сказати.
Душа хай буде чиста, як кристал.
Живи. Її не можна плямувати.
Душі людської більше не збагну.
Твори добро. Нам треба це почати.
Душа хай буде схожа на весну.
Живи. Її не можна плямувати.
* * *
Перший сніг, перший цвіт, перша спека і перші дощі...
А кому не цікаво послухати розповідь гарну?
І про те, як весна йде до нас у легкому плащі,
І про осінь оту, золотаву, прекрасну і... хмарну?
І про літо, про липи, колосся пшениці й жита,
Про зимові сніги, про морози, про ніч Новорічну?
Наша мрія, як осінь — така дощова, золота.
Як весна, що цвіте, як снага до життя, вона — вічна.
Юлія СИМАК.
Студентка Червоноградського ВПУ №11, слухач МАЛіЖу

*********************************************

БАРВІНОК ЗАЦВІВ!
(З фенологічного щоденника)
17 листопада 2017 р. Пізня осінь. На калюжах вже не раз з'являвся тонесенький лід. Кілька днів тому навіть випав перший сніг, щоправда, відразу розтанув. Таку пору називають у народі “передзим'ям”. Якщо, буває, й усміхнеться сонце, то воно аж ніяк не віщує повернення тепла.
Вранці іду до школи і... очам своїм не вірю. Диво! На клумбі біля нашого будинку зацвів барвінок, рясно-рясно, наче весною. Ніжні блакитні квіточки на зеленому килимку дивляться у похмуре небо. Неймовірна краса!
В Україні люблять барвінок. Він символізує чистоту, невинність, вічність. Його листочки ніколи не перестають бути зеленими, навіть взимку. Морози їм не страшні. Колись квіти барвінку дівчата вплітали у шлюбний вінок, ними прикрашали весільний коровай. Рослину висаджували на могилах діточок. Це ще один символ барвінкової квітки — безгрішність.
Але ж барвінок зацвітає весною, здебільшого в квітні. При сприятливій погоді може зацвісти значно раніше — разом з пролісками, підсніжниками, первоцвітом. А тут — на порозі зими...
Так, трапляються аномалії в природі. Втім, усьому є пояснення. Попід клумбою йде теплотраса, яка нагріла землю і нагадала барвінку про весну. Той поспішив привітати її цвітом.
Однак, хочеться вірити у диво!..
Маркіян ЛЕХМАН.
Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


 *********************************************
НЕ ХВОСТОМ ЛИСИЦЯ РИБУ ЛОВИТЬ...

(З циклу “Рідна природа”)

Після міцних морозів враз настала відлига. Тверда крига, що вкривала озерця неподалік Західного Бугу, стала крихкою. Любителям порибалити взимку довелося відкласти свої вудочки до кращих часів. На такий лід і ногою не ступиш. А якщо ступиш, то по пояс опинишся у холодній воді. Зате на крихкому льоді можна побачити багато лисячих слідів - снуються ланцюжки від ополонки до ополонки, які залишили після себе рибалки.

Лисицю крихкий лід витримає. Навіть, якщо хрусне, то вона відмінно плаває. Зимове купання для неї не страшне.

Ось яке цікаве спостереження переповів мені старший приятель. Він любить взимку порибалити...

Сидячи над ополонкою, не раз спостерігав з такими ж азартними рибалками, як до озерця наближалася лисиця. (Інколи не одна). Зупинялася на березі, пильно вдивлялася, наче щось ретельно вивчала. Однак присутність людей її лякала. Намагалася триматися подалі від них. З першими сутінками, а то й раніше, як тільки рибаки йшли додому, вона відразу тихцем, акуратно перебираючи лапками, бігала між ополонками, тицяла у них мордочкою. Вибирала найширшу. Бувало, що глибоко, по груди, занурювала голову і витягувала рибку. Не часто, та таки щастило. Коли лід стає крихким, то лисиця без остраху може рибалити, не боятися людей, бо знає, що по такому льоді вони до неї не наблизяться. Що тут сказати?.. Розумні Лиси Микити!

А українська народна казка про те, як Лисичка Вовчика обдурила, запевнивши, що рибки наловила, коли хвіст в ополонку опустила та примовляла: “Ловись, рибко, велика і маленька...”, можливо, зовсім не казка. Тільки не хвостом лисиця рибу ловить...

Маркіян ЛЕХМАН.
Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


*********************************************


МУЛЯРИ-ШТУКАТУРИ

(З циклу “Рідна природа”)

Кілька років поспіль у дуплі на старому дубі, що росте край берега річки у центрі села, мешкала пара дятлів. Хоч це місце доволі людне, адже поряд крамниця, церква, вигін, де випасають корів і коней, але таке близьке сусідство з людьми аж ніяк не лякало птахів.

Сам не раз спостерігав за цими дятлами, коли навідувався у село до дідуся і бабусі. Пригадую, як на початку літа вони безперервно то вилітали з дупла, то залітали у нього, щоразу приносячи поживу для ненаситних малят.

Та одного року дупло залишилось порожнім. Можливо, що дятли знайшли собі нове помешкання, можливо, була цьому інша причина... Упевнено говорити годі. Однак не довго воно стояло пусткою. Цю “хатину” облюбували повзики. Тільки-от отвір у дуплі видався новоселам занадто великим (повзик менший від дятла в разів п'ять), через такий до них швидко пробереться хижак. Тож особлива небезпека — для безпомічних пташенят. Все ж покидати зручне і затишне помешкання їм не хотілося.

До чого ж кмітливими виявилися повзики! З берега річки вони носили маленькими дзьобиками крихітні грудочки-зернинки синьої глини (саме синьої, таку не завжди зустрінеш!) і заліплювали отвір, допоки не залишилася дірка, розміром з п'ятикопійчану монету. Тепер хижакам не добратися!

...Відверто кажучи, я, грішним ділом, спочатку подумав про недобре: лиха людина заліпила глиною вхід у дупло дятлів. На маленький отвір уваги не звернув. Зрештою, його не було добре видно із землі, хіба що пильно-пильно придивлятися.

- Невже ці дятли комусь заважали?.. Шкоди ж не приносять, тільки користь! Лікують дерева! - міркував у розпачі.

Аж коли побачив повзиків — нових господарів помешкання, як вони залітають у переобладнані ними ж “двері”, то оторопів: неперевершені майстри будівельної справи, працьовиті!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


 *********************************************


БАГРЯНІ СВІТЛОФОРИ

У парках, садах, у лісі стоять голі дерева. Під холодними подихами вітру опало додолу останнє листя. Ні, воно не кружляє у вихорі, не котиться по рудій траві. Рясні дощі пізньої осені «прип'яли» його до землі. А через кілька днів уже й першим снігом припорошило. Щоправда, цей перший сніг швидко розтанув.

Сіро-сіро навкруги. Ліс похмурий. Та щось здалеку світить. Це — кетяги калини і горобини міцно тримаються на гілках, горять багряними світлофорами, ще непідвладні ні вітру, ні снігу, ні морозу, який вже спробував свої сили, нагадуючи про наближення зими. А як гарно вони виглядають під білими шапочками снігу, що якимось дивом залишився на них!

Кожний кущик, кожне деревце калини чи горобини з кетягами плодів — щедрий стіл для птахів, що зимують у нас. Їжте досхочу! Навіть, якщо рік видався неврожайним на ці ягоди, для “крилатих друзів” завжди вистачить.

Кортить побачити взимку пернатих — ідіть туди, де ростуть калина та горобина. А якщо ще й повісити годівнички, регулярно насипати у них зерна пшениці, жита, ячменю, проса, вівса, гречки, крихти хліба, насіння рослин, якими птахи харчуються влітку, то будьте певні: гості неодмінно зберуться. Спостерігайте за ними, будь ласка, здалеку. Так, це — правда! Ви їх любите! Але ж вони цього не розуміють. Не наближайтесь, не лякайте своєю присутністю, особливо у лісі. В парку, міському дворі, тим паче у селі птахи якось стають “ближчими” до людей.

Калина, горобина  - не тільки ласощі для птахів у холодну пору року. У кожній ягідці — кошик вітамінів, вельми корисних для людини. Вважайте, що скарбниця здоров'я!

...Щороку пізньої осені збираю у бабусиному садку ягоди калини. Потім бабуся і мама готують з них сироп, варення, сушать, консервують... Якщо навіть і не хворієш, то для профілактики не зашкодить. Частенько роздаємо ці дари Природи сусідам, знайомим, роздаємо тільки за “Спасибі!”. Але кілька кетягів калини завжди залишаю для птахів! Так мене навчили батьки, бабуся!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


 *********************************************
 МУЗИКА

Музика... Для когось — це танець, нестримний дует життя і долі, які завжди йдуть нога в ногу. Для інших — це звук, який долинає до вух з навушників. Для когось музика — це спів пташок у гаю. Для солдатів музика — це марш, що кличе в бій, це віра в перемогу, це солодка мить із запахом рідної землі, що є найціннішою в їхньому житті. Цей запах вони добре пам'ятають, бо він може виявитися для них останнім спогадом про батьківську хату, материнську ласку, кохану дівчину та рідну серцю Україну.

Для дитини музика — це колискова рідної неньки. Для мами — це перше слово, яке журавликом вилітає з уст немовляти. Для батька музика — це перший крок синочка, такий тихий і несміливий . Для двох закоханих — це інша тиша, тиша, в якій чути стукіт молодих сердець, що б'ються в унісон, це перший поцілунок, який медом сповнює уста.

Для когось музика — прощання, для інших — виклик. Вона — це мелодія чарівної скрипки, подих теплого весняного вітерцю, який трепетно лоскоче свої струни і створює щось неповторне...

Музика — це жаль за втраченим минулим та надія на світле майбутнє. Вона — мистецтво, яке об'єднує людей, виховує їх, допомагає створити власний смак, вчить цінувати прекрасне.

Для українців найкращою в світі музикою є спокій та мир...

А для мене музика — це ще й все моє життя...

Кожна людина — прекрасна і неповторна. Усі ми маємо власні смаки та різні погляди на життя. Тому кожен слухає свою музику, яку творить його душа.

А якою вона є для тебе?..

Ольга БУЧЕК.

Учениця Червоноградської ЗШ №1, слухач МАЛіЖу


*********************************************
ПОМИРИВ...

Як билися між собою горобчики, бо зернятка не поділили, бачив. Синички, буває, теж стають охочими до бійки. Сороки, ворони, галки — поготів. А що вже говорити про півників... Не раз спостерігав і котячі чвари. А от щоб між собою влаштувати поєдинок білочки — такого не тільки я, а й, мабуть, і світ не бачив...

Цього року осінь щедро обдарувала грибами. Тому не дивно, що у лісі можна було часто зустріти білочок. Звісно, близько до себе звірята не підпускали, хутко втікали (ліс — не міський парк, де вони звикли до людей), але здалеку таки спостерігав за ними. Дуже симпатичні!

Одного разу іду лісом ще з порожнім кошиком, не надибав на гриба, аж мою увагу привернуло якесь дивне гучне цокотіння, сердитий писк. Ні, у лісовиків чи якихось там злих лісових духів не вірю! Однак стало трохи моторошно. Все ж цікавість переборола страх. Пішов на шум, ступив кілька кроків, аж за метрів двадцять від себе бачу двох білочок. Сваряться між собою, кидаються одна на одну, мов ті навіжені коти у березні. Так затялися, що й моєї присутності не помітили. Я причаївся за кущем, завмер і став спостерігати.

Виявляється, що обидві білочки знайшли білого гриба, невеличкого, але був би з нього запас на зиму чи смачний сніданок. Не можуть поділити знахідку. Кому першій він дістанеться?.. Котрась з них тільки підстрибне, наблизиться до гриба, а інша відразу відганяє; потім навпаки.

Отож вирішив помирити білочок. Взяв з-під ніг суху палицю і гепнув нею по сосні. Спочатку білочки заціпеніли, опісля перелякано глянули у мій бік і рудими вогниками чкурнули кожна на своє дерево. Тепер вже сердито на мене цокотіли. Знайденого ними гриба я акуратно зрізав гострим ножиком і поклав у кошик. Знаючи, що білі гриби ростуть попарно, став нишпорити у сухому листі. А ось і його “брат”, а там знайшовся третій, четвертий... І так у мій кошик потрапило вісім грибів. Хоч невеличкі, зате — білі! Усім грибам гриби!

- Нерозумні білочки! - подумав я. - Для обох би вистачило!

Відверто кажучи, потім стало шкода цих лісових звірят, адже нахабно забрав у них “з-під носа” грибочки... Зате помирив їх!.. 

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


 *********************************************
СЕРЦЕ МАТІНКИ-ПРИРОДИ

Серце — один з найважливіших органів людини. Саме від нього залежить наше життя. Лише людина з добрим серцем може любити, кохати, співчувати комусь і розділяти з ним смуток чи щастя, радіти успіху ближнього та допомагати знедоленим. Саме з таким серцем можна жити, а не існувати! Втім, зранити його можна не лише ножем чи стрілою, а й гострим, болючим словом. А це — великий гріх — морально когось вбити. Звісно, ти скажеш: “Ні, я не такий (не така), бо знаю Божі Заповіді, і якщо ображу когось, то одразу ж перепрошу”. Але все не так просто. Ви навіть не усвідомлюєте, що кожного дня вбиваєте, бо раните серце своїй неньці, яка вас любить... Ні, мова йде не про земну матусю, а про многостраждальну матінку-природу! Кожним зламаним деревцем, бездумно зірваними квітами, вбитими комашками чи обгорткою від цукерки, викинутою у лісі, в парку, ви знищуєте її. Невже упевнені, що морально вбити людину — гріх, а природу — можна? Наша планета аж стогне від ран, які наносимо їй ми, рідні діти.

Мусимо схаменутися, бо терпіння Землі не вічне, і воно починає вичерпуватися. Природа вже почала “дякувати” за наше “піклування”. Усі ці катаклізми: кислотні дощі, глобальне потепління, цунамі, тайфуни, забруднені води і повітря — бумеранг лиха, який ми самі і запустили. І ось він уже повертається. Але, на жаль, те, що ми маємо сьогодні, ще не є найгіршим з того, що може статися. Якщо людство вчасно не припинить “випробовувати терпіння” природи, то скоро на планеті не буде чистого повітря, джерельної води. Але ж на Землі після нас ще повинні жити наші нащадки! Навряд чи нашим правнукам сподобається такий “подарунок” (чи то - “спадок”) - пошматована вибухами та закидана сміттям Земля. Ми повинні задуматися про майбутнє ще ненароджених дітей.

Люди, схаменімося нарешті, перев'яжімо рани матінки-природи! Вилікувати її зможемо лише ми, сущі на цій планеті, в т.ч. і молоде покоління. Нам потрібно зовсім небагато — не залишати після себе неприбране сміття, непогашене багаття в лісі, не ламати, не нищити, а насаджувати дерева і квіти. Ми повинні берегти природу, бо від цього залежить не лише наше життя, а й життя нащадків!

Ольга БУЧЕК.

Учениця Червоноградської ЗШ №1, слухач МАЛіЖу
 
   *********************************************
В ОЧІКУВАННІ ДИВА

(Нотатки з фенологічного щоденника)

Пізня осінь. Листя опало з дерев. Стоять голими, осиротілими верби, тополі, клени, каштани... Тільки сосни та ялини, як завжди, хизуються зеленою красою. Останні птахи відлетіли у вирій і забрали зі собою останні теплі осінні дні. Тепер Природа плаче за ними, за “бабиним літом” холодними дощами.

...Похмурий осінній день. Сонце не хоче усміхатися. Все завмерло в очікуванні якогось дива. Відчуття: таки має трапитися щось незвичайне. Невже у Природі все заснуло, заздалегідь приготувалося до приходу зими?.. Ні, такого бути не може. Десь надійно сховалися птахи, звірята, але вони тут, поруч, тільки-от їх не бачу, не чую голосів. Тому довкілля видається мертвим.

...Здалеку видно, як на горобині яскраво горять кетяги ягід. Недавно (кілька днів тому) проходив повз неї і спостерігав за дроздами, що ласували горобиновими ягодами. Куди поділися птахи?.. Не чути й барабану дятла. Цікавий випадок: дятел трощив на старому пеньку соснові шишки, а біля нього юрмилися синички, повзики. Вони спритно підбирали насіння, яке розліталося — залишки дятлового обіду.

...На польовій дорозі також тиша. Не видно і не чутно ні всюдисущих горобців, ні куріпок. Щодо горобців, то пізньої осені вони остаточно перебираються ближче до людських поселень. Але на полях, де росли хлібні злаки, затримуються аж до перших снігів. Тут ще можна знайти зерна пшениці, жита, ячменю, які залишилися після жнив.
Якось польовою дорогою господар віз зерно. І чи то мішок розв'язався, чи то дірка була у ньому, але кілька жменьок зернин висипалося на дорогу. Господар не збідніє, а для дрібних птахів — щедрий гостинець. Прилітали на це місце, допоки біла ковдра не вкрила землю.
...Край лісу росте ялина, а навколо неї “хороводять” десяток молодих безлистих берізок. Однак сьогодні цей танець сумний, невеселий, не такий, як весною, під пташиний спів, тим паче, коли зелене листячко прикрасить гілля-коси берізок.
...Все перебираю в пам'яті. Мов ті розсипані скельця мозаїки намагаюся скласти в єдину цілісну картину. Скельця — це дні, фрагменти картини — місяці, пори року... Чомусь не виходить. Як швидко плине час! Невже минув майже рік?!. Здається, що тільки вчора була весна, а вже стою на порозі зими.
...Навкруги тиша. Навіть дерева не скриплять, бо легкі подихи вітру.
Раптом у небі з'явилася сила-силенна ворон, мов бджолиний рій вилетів з вулика. Кружляє зграя, викручує спіралі у повітрі. Від їхнього крику аж у вухах стало бриніти. Тишу порушено.
...Вечоріє. Залишаю ліс, іду додому. Вранці, наступного дня, глянув у вікно, а на дворі все стало білим-білим. Ось якого дива очікувала Природа! Прийшла зима...
Маркіян ЛЕХМАН.
Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу
 
    *********************************************

ЛАТОЧКА

Цю неймовірну історію розповів мені татів приятель — дядько Іван. Сталася вона, коли той ще був 10-12-літнім хлопцем, словом, дитиною. Жив тоді з батьками і дідусем Степаном у селі на Волині — в краю прадавніх, вічнозелених лісів і синіх озер, які так і називають: “Голубі очі Волині”. Хата їхня стояла біля лісу, де дідусь працював лісником. Його навіть величали “Лісовиком”, бо все знав про звірів, птахів, цілющі рослини, стверджували, що уміє розмовляти їхньою мовою...

...Одного разу дідусь Степан повертався з чергового обходу і надибав на козенятко дикої кози. Воно, очевидно, щойно народилося. Маленьке, кволе, мокре, з червоно-коричневою шерстю, вкритою світлими латками, тремтіло від холоду, хоча був теплий-теплий день, жадібно мекало, мов те безпомічне ягнятко, просило їсти. За кілька метрів від козенятка, під ліщиновим кущем, лежала мертва мама-козуля. Щось сталося, коли народжувала...

- Пропаде козенятко, - майнула думка, - Треба рятувати!

Через ті світлі латочки, наче сонячні зайчики, що вкрили тіло лісової тваринки, дідусь Степан назвав козенятко-знахідку Латочкою. Це була самиця (скажемо так: дівчинка-дитинка). Допоміг звестися на ніжки, потім взяв на руки і, мов те немовлятко (а й бо справді немовлятко!), поніс додому. Відразу попросив сина — Іванового батька закопати мертву козулю у яму, докладно вказав місце, а сам взявся годувати Латочку.  Налив у пляшку з довгою горловиною свіжого коров'ячого молока і підніс кізоньці до мордочки. Та спочатку відмовилася пити, а коли скуштувала смак молока, то відразу сподобала. Згодом, як тільки хотіла ще молочка, тицяла мокрим носиком у дідусеві долоні чи когось з присутніх господарів, благально дивилася в очі, мовляв: “Почастуй!”.

Латочка ледь не відразу освоїлася у дідусевій хаті. Тупала каблучками-копитцями по дерев'яній підлозі, всюди заглядала — під стіл, під лавку, у піч, що там готують на обід, все вивчала. І на подвір'ї, і у величезному садку, де паслася корівонька Калина (зробили для неї огорожу, аби не шкодила квітам, кущам, плодово-ягідним деревам), почувала себе господинею. На диво, відразу потоваришувала з Калиною. Спритно пробереться через огорожу, а то й перестрибне, і вже поряд з “подругою”. Ночувала з корівонькою у хліві. А коли та привела теличку Малинку, Латочка стала для неї сестричкою.

Взимку Латочку випускали з хліва погуляти. Та кликала за собою на прогулянку Калину й Малинку. Але де ж коровам гуляти по снігу?..

Полюбила Латочка свіжий спечений хліб, трішечки посипаний сіллю. Такий смачний хліб спечеш тільки у селянській печі, на дров'яному жарі! Бувало, дадуть скибку, а вона ще просить, тупає передньою ніжкою по землі, а ні, то грюкає копитцем об поріг хати.

Так минув майже рік. Нічого не вказувало на те, що Латочку манить ліс. Але всі домочадці розуміли: прийде час розлуки, адже дика кізонька повинна жити у лісі. 

Взимку дідусь розвозив сіно, розкладав його у лісових годівницях для диких кіз. Латочку брав зі собою. Та слухняно йшла за кіньми, запряженими у сані, чекала, коли дідусь Степан завершить роботу, і так само слухняно йшла за порожніми саньми додому.

Однак сталося те, що мало статися. Якось біля годівниці вони застали стадо диких кіз, які мирно жували сіно. Метрів сто було до них. Лісові мешканці почувалися у безпеці. У цій спеціальній заповідні зоні полювання було заборонене. Хоча, заради правди, випадки браконьєрства таки траплялися. Про закони, звісно, звірята не знали, а от до людей звикли, адже навколо — села, тож часто зустрічалися з “мисливцями без зброї”, які збирали у лісі гриби, ягоди, лікарські рослини. Інколи дикі кози паслися поряд з колгоспним стадом корів.

Побачивши своїх, Латочка спочатку завмерла, трохи насторожилася, потім глянула на дідуся, наче дякувала йому і прощалася з ним, а через мить, обережно ступаючи, потім упевненіше й упевненіше, подалася до стада. Тварини охоче прийняли Латочку до свого гурту. Приглядалися, роздивлялися і таки визнали: “Своя!”. Додому вона вже не повернулася.

- Нічого не вдієш, поклик Природи! - розводив руками дідусь Степан.

Сумно стало, жаль влився у серце старого лісника. Непокоїла думка: чи приживеться вона у лісі після того, як звикла до людей, адже тут свої закони? Залишалося сподіватися тільки на краще. Наостанок дідусь гукнув:

- Латочко!

Та оглянулася, ступила крок назустріч, але до дідуся не побігла. Залишилася у стаді.

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


*********************************************  

БІЛИЙ СНІГ

Цей ніжний подих дівчини-весни

Пробуджує від сну серця байдужі.

Навколо цвіт, неначе світ в імлі,

До Бога кличе праведнії душі.

Не розберу — весна це чи зима?

Усе цвіте навколо, мов співає.

Але якщо у серці ще пітьма,

То у душі іще зима блукає...



ЗУСТРІЧ

Там, де неба блакить, де струмочок дзюрчить,

Соловей ні на мить не змовкає.

Де лиш тиша одна, де спинилася мить,

Рідна мама на мене чекає.

Линуть щирі слова, де у росах трава,

Вітер листя беріз колихає.

Де стежина одна і нікого нема,

Рідна ненька у світ проводжає...

Ольга БУЧЕК.

Учениця Червоноградської ЗШ №1, слухач МАЛіЖу


*********************************************

ДО УЧАСТІ В ЛІТЕРАТУРНОМУ КОНКУРСІ!

Стартує VIII Всеукраїнський літературний конкурс ім. Володимира Дроцика, присвячений пам'яті цього поета, журналіста, шахтаря, який передчасно пішов з життя, але залишив по собі вагомий творчий доробок.

Організатор конкурсу — Червоноградська загальноосвітня школа №9.

Просимо авторів подавати свої книги (!), видані за останні два роки. Мова — українська! Номінації:

Поезія; Проза; Публіцистика; Краєзнавство; Книги для дітей; Пісенні збірки; Альманахи або колективні збірки; Дитяча книга (видання юних авторів-школярів).

Наголошуємо: журі розглядатиме тільки видані книги, а не підготовлені до друку рукописи!

Володимир Дроцик (1940-1993 рр.) любив Рідне Слово, Українську Пісню, Україну. Вшануйте його пам'ять своєю участю! 
Роботи приймаються до 31 травня 2018 року за адресою:

Загальноосвітня школа №9 (бібліотека)

вул. Шептицького, 17

м. Червоноград

Львівська область 80100

(З поміткою: “На конкурс!”).

Обов'язково на окремому аркуші вказати прізвище, ім'я, по батькові автора; домашню адресу (з поштовим індексом); телефони (в т.ч. мобільні); електронну адресу; подати стисле резюме про себе; вказати номінацію конкурсу.

Підбиття підсумків конкурсу і нагородження переможців відбудеться у вересні 2018 року.

Тарас ЛЕХМАН.
Прес-секретар Всеукраїнського літературного конкурсу ім. Володимира Дроцика.



 *********************************************

ОСІНЬ-ЧАКЛУНКА

Осінь-чаклунка листочки збирає,

Радо фарбує усі.

Наче курчаток їх спатки вкладає,

Пісню співає про сніг...

І про царицю, що скоро пришле

Холод в замріяний світ.

Снігом всі стежки вона замете,

З кришталю викує лід.

Ріки поснуть під мелодію цю,

Тепло їм буде сповна.

Після зими і тривалого сну

Знов їх розбудить весна!

ОСІННІЙ ТАНОК

Барвиста тиша осені дрімає над струмком,

Усе навколо вкрилося яскравим килимком.

Листочки витанцьовують, радіє весь гайок,

І вітерця холодного запрошують в танок.

Він радо їм у відповідь таке прошепотить:

- Гаразд, але тихесенько, щоб тишу не збудить...

Кружляли вони, гралися, співали пісеньки,

А згодом приєдналися до танцю пташечки.

Ось так і веселились, допоки було сили,

А потім потомились, принишкли і спочили.

А у гайку тихенько ще пташечка співала,

А згодом теж втомилась, на гілці задрімала.

Ольга БУЧЕК.

Учениця Червоноградської ЗШ №1, слухач МАЛіЖу



 *********************************************
ПОКРОВА: НАРОДНИЙ ПРОГНОСТИК

З-поміж усіх церковних свят народного календаря найбільше люблю Покрову (14 жовтня), коли дерева вкрилися золотом і багрянцем. Такий же барвистий килим Природа розстелила у лісах, парках, садах. Шурхотить під ногами опале листя. Приємно по ньому ступати. Аж раптом під поривами вітру воно зривається у шалений танок. Останні птахи відлітають у вирій.

Запримітив, що Покрова майже щороку буває різною - то з дощами, то з першими приморозками, то ще потішить людей теплом... Батьки розповідали: у 2000-му році на Покрову (мені було тоді лишень півтора місяця) видалася настільки тепла погожа днина, що люди одягнули сорочки й футболки з короткими рукавами. Мама ледь не весь день возила мене у візочку вулицями міста і тішилася:

- Яку гарну погоду подарувала Матінка Божа для прогулянки!

Кілька років тому я став ретельно занотовувати народні прогностичні прикмети. То у книжках знайду, то почую від старших... Усім цим добром поповнюю свій записник. Повірте, вельми цікаве заняття! Зібралося у мене чимало народних прикмет, пов'язаних зі святом Покрови. Залюбки поділюся з Вами.

Отож, у народі кажуть:

- Яка погода на Покрову — такою буде зима. (Проведіть спостереження і Ви!).

- Якщо у день Покрови вітер віє з півночі або зі сходу — зима буде холодною та багатосніжною; якщо з півдня — на теплу зиму; західний вітер віщує мокру зиму.

- На Покрови змінний вітер — зима буде нестійкою.

- Сніг на Покрову ще не віщує зими. Щільний сніг після першого снігопаду випаде аж через сорок днів.
- Якщо в цей день сніг не покриє землю, то не покриє в листопаді і грудні.
- До Покрови білка активно утеплює мохом своє гніздо — на ранню і холодну зиму.
- На Покрови багато опеньків — зима буде холодною і затяжною.
- Покрова павутиння снує — тепло ще протримається.
- Якщо до Покрови не опаде з вишень листя — на теплу зиму; облетить — на сувору.
А я ж завжди усім бажаю тепла у серці! Якою б не була погода, радійте кожній днині!
Маркіян ЛЕХМАН.
Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу
  *********************************************


Творчість маліжан

НЕПРИСПАНІ ДУШІ

Під куполом калинового цвіту зійшлося двійко неприспаних душ. Їх ніхто не бачить. Вони заховалися за смарагдовим листям і дивляться на нас. Приховано стежать за нами. Вслухаються в слова. Зазирають у серце.

Небо Кристинополя-Червонограда дихає ранковою замріяністю. Під самотньою калиною стоять двоє, непомітні для інших. Вони радіють. Бо ми — живі, ми пам'ятаємо, хто ми, і розуміємо, заради чого прийшли. Одягаємо вишиванки і співаємо українські пісні. Вони боролись недаремно. Боролися за нас.

Неприспані душі двох січових стрільців...



РІДНА

Люблю Вкраїну та її народ

За щиру пісню і за вишиванку.

І скільки б у житті було незгод,

Ми дочекаємося нового світанку.

Люблю Вкраїну за її степи,

Карпати-гори, море барвінкове.

“Лихе мине. Ти трішки потерпи”.

Не забуваймо лиш своєї мови!

Люблю Її за все, і просто так.

Вона — єдина, неповторна, чиста.

Наш Тризуб — це не тільки знак,

Бо і прикраса — не лише намисто.

Олена ФЕДЮРА.

Учениця Червоноградської гімназії, слухач МАЛіЖу



ІДУ ВПЕРЕД!

Іду вперед! Життя мого стежина

Нехай упевнено крокує в даль.

Іду вперед, бо в світі я — людина,

І Божу я засвідчую мораль.

Іду вперед, іду, не зупиняюсь,

Хоч невблаганний час бере своє.

До Бога йду, назад не оглядаюсь,

Бо що позаду — це вже не моє.

Іду вперед! Мені ніхто не спинить

Життя бурхливого швидкий потік.

Іду вперед! Зі мною мрія лине,

А з нею щастя житиме повік.



РОЗПАЧУ СЛЬОЗА

(Пісня)

У косах літа блиснула роса,

Хмарки похмуро голови схилили...

Це не роса, а розпачу сльоза,

Яку природа-матінка зронила.



Приспів:

Погляньмо на природу завчасу,

Хай скоєне пробудить совість нашу!

З очей тоді ми зронимо сльозу,

Яка оновить вранці Землі чашу.



Це ми отак вчинили, що вона

Сьогодні плаче, як мала дитина.

Годує нас, а ми її сповна

Плюндруємо, калічимо до згину.

Ольга БУЧЕК.

Учениця Червоноградської ЗШ №1, слухач МАЛіЖу



Осінні етюди

КРОТОВА НОРА

Непередбачуваною видалася погода на початку жовтня. Вдень було тепло-тепло. Навіть бачив невеличкого вужа, що скрутився на камені і ніжився-грівся на сонечку. Своїм очам не повірив, але плазун ще не впав у зимову сплячку, тішився сонячним промінням. А наступного дня вранці все вкрилося памороззю. Десь уночі навідався перший осінній морозець. Але не довго він гостював. Тільки трохи вище піднялося сонце, як знову запанувала тепла погода..

Я пішов на бабусин город позбирати хмиз від картоплі на купи, щоб потім спалити, заздалегідь приготуватися до весняної оранки.

Побачив, як за кілька кроків від мене зарухалася кротовина. А невдовзі визирнув з нірки її господар — кріт. Потаємне звірятко, але вельми цікаве! Ще також не впав у зимову сплячку. Я відійшов трохи далі від кротовини, причаївся. Хочу дізнатися, що він буде робити?..

Кріт тим часом почав зносити у свою нору-лабіринти сухі листочки від городнього зілля. Затягне один, потім довго не показується, аж нарешті вилазить за іншим.

Така поведінка крота мене вельми здивувала. Листочків рослин кроти не їдять. Харчуються черв'ячками, личинками. Значить, звірятко готується до зими і стелить собі постіль.

Я був упевнений, що кроти взимку сплять у нірках на “голій”, сирій землі. Аж бо ні! Згодом прочитав: на зиму кроти стелять собі постіль з тих сухих рослин, які найменше втягують вологу.

Чи не розумне звірятко?!.

ОЖИНА

Стартував жовтень, а там, гляди, і до зими недалечко...

Іду на луг, що розкинувся за бабусиним городом. Хочу подивитися на диких качок, наскільки можна ближче до них підібратися. Птахи ще не покинули плавні і не полетіли у вирій. Буває, що до пізньої осені затримуються у нас.

Аби хутчій добратися до пернатих, доводиться перейти через рів. І тут я зашпортався за “колючий дріт”, аж гепнувся на землю. Це кущі ожини перегородили мені дорогу, щільно простелилися ровом. Недарма у народі ожину називають “драпаками”.

...Пригадав літо. У серпні збирав тут ягоди — смачні, солодкі. Ну і ну!.. Ягоди ожини і тепер ростуть на гілках кущів, щоправда, дрібні, кислі, навіть трохи терпкі. Цікаво, скільки ще часу вони потримаються отак?.. Треба поспостерігати.

Назбирав жменьку ягід і подякував Природі за цей осінній гостинець.

ЯБЛУКА НА МОРОЗІ

Чи не сотню разів проходжу повз цю яблуню-дичку, а невеличкі червоні яблука з неї так і не скуштував, як слід. Буває, що зірву одне, а воно тверде-тверде, кисле. Як їсти таке?..

Аж одного ранку яблука на яблуні, як і все довкілля, вкрилися срібним інеєм, перетворилися на маленьких кришталевих їжачків. Зірвав один плід, знову пробую на смак. А яблуко, виявляється, м'яке і солодке. Ось коли прийшов їх час частувати людей!..

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


*********************************************
Народні перекази про Добрячин

ЗВІДКИ НАЗВА СЕЛА?..

Поряд з Червоноградом — с. Добрячин. Його первинна назва Добрачин. І походить вона навіть не від слова “доброчинці”, що, здавалося б, цілком логічно, а від словосполучень “добрий чин”, “люди доброго чину”, “люди чину добра”.

Народний переказ оповідає, що під час турецько-татарського нашестя місцеві мешканці врятували життя польському шляхтичу, людині високого суспільного стану, надійно переховували його, годували. Після того, як лихо минуло, він почав називати мешканців цього поселення — людьми чину добра.

Втім, це лишень переказ, навіть — легенда, хоч і прекрасна... Але люди у селі справді добрі, щирі, чуйні!

А ось перша писемна згадка про Добрячин (Добрачин) датується 1390 роком. В історичних документах є такий промовистий запис: “Пращур роду Добрачинських гербу Прочко з Добрачина, появився у 1390 році в оточенні Дмитра з Гораю, наймогутнішого і першого відомого Корчака”. Із запису стає очевидним, що село існувало ще раніше.

ПРОСКУРКА

На околиці села Добрячин, у напрямку Сокаля, неподалік берегів Західного Бугу, є урочище, яке старожили називають Проскурка. Тепер тут розлогі луки. А кілька століть тому були непрохідні болота, порослі густим високим очеретом.

Походження топоніма “Проскурка” також пояснює давній народний переказ.

Якось на село напали татари. Сталося це на Великдень. Люди схопили їжу, передусім освячені паски, і заховалися у високих очеретах посеред боліт. Довго довелося там перебувати. Запаси їжі вже вичерпувалися. Селяни ділилися один з одним останнім. Насамперед годували дітей. Великодні паски розрізали на дрібнесенькі-дрібнесенькі шматочки, як церковні проскурки, аби кожен мав крихту в роті. Так врятувалися від голоду і пережили вороже нашестя.

А назва проскурка залишилася в пам'яті...

ВІДЬМА ПАЛАЖКА

Селяни знають і вірять у безліч прикмет, переповідають різні історії про чортів та іншу нечисту силу, що водиться в очеретах і може приймати подобу домашніх тварин, аби наблизитись до людей і накоїти лиха.

У давнину в Добрячині розповідали про жінку, яка, будучи чарівницею, вміла перетворюватись в кота, пса і т.д. Якось в подобі кота вона забігла до стайні одного господаря, котрий добряче потягнув того кота дрючком. Наступного дня баба Палажка накульгувала на ногу і це стало незаперечним доказом того, що саме вона була тим котом. Таку легенду повідав польський етнограф Броніслав Сокальський у своїй книзі “Повіт Сокальський”, видані польською мовою у Львові 1899 року.

Підготував Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу



 *********************************************
 ЮНА ХУДОЖНИЦЯ

Небо знову у хмарах. Як легко це побачити, проте як важко відчути. Чому у неба буває сірий настрій? Навіщо берези за вікном гнуться віттям до землі? Вона вже малювала дощ, малювала вітер... І птахів, і берізку, і дитячий майданчик — все, що за її вікном, тепер і на полотні. Але вона не може малювати дощове небо.

Юна художниця сидить на підвіконні, притулившись щокою до холодного скла. У її місті часто дощить, тому вона звикла отак сидіти, дивлячись на краплинки, і думати про своє. Сьогодні, вітряного липневого дня, вона знову плаче. Думає про небо — таке рідне і, водночас, таке далеке. Від цього їй стає ще гірше. Витерши сльози рукавом, встає і підходить до мольберта.

Вже минуло багато тижнів, відколи дівчина підходила сюди востаннє. Їй ще досі важко. Постоявши отак декілька хвилин, починає малювати. Легенько торкається пензлем полотна, немов боїться. Їй страшно зробити щось не так. Пройде не один день, але вона все ж завершить свою роботу.

Неважливо, як її звати і скільки їй років. Ця дівчина — юна художниця. Те, через що вона пройшла, називають банально — творчою кризою. Але для неї це набагато болючіше. Вона нарешті змогла намалювати, намалювати, здавалося б, недосяжне для себе. Юна художниця створила портрет свого нареченого, нареченого, якого скосила ворожа куля на Сході України. Він полинув у Небо, полинув Героєм. І хоч над головою хмари, тепер вона бачитиме його посмішку. В її серці Він залишиться назавжди, назавжди Тим, що став небом!..

Олена ФЕДЮРА.

Учениця Червоноградської гімназії, слухач МАЛіЖу

  
**********************************************


ПІЗНАЙ ІСТОРІЮ СВОГО МІСТА!

З Кристинополем-Червоноградом, який святкує 325-річчя, пов'язано чимало імен видатних постатей - Митрополит Андрей Шептицький, Блаженна Тарсикія, поет Василь Бобинський... Окрасою міста є давні споруди — Палац Потоцьких, монастир отців-василіян, церква Святого Володимира Великого (колишній костел Святого Духа), на Старому цвинтарі й ділянці поблизу школи №1 — польські й українські поховання часів Першої світової війни та національно-визвольних змагань... Як про все це розповісти гостям? І чи не варто до проведення таких екскурсій залучити здібну творчу юнь? Адже, досліджуючи джерела минувшини, вони неабияк пізнають історію свого міста, краю і переповідатимуть іншим.

Саме з цією метою на заняття Червоноградського відділення Міжнародної (Малої) Академії літератури і журналістики завітали керівник проекту “Кристинопіль-Червоноград: історичний код міста (15 QR-кодів)” Світлана Бордун та історик, співредактор альманаху “Солокія” Михайло Махник. Вони детально розповіли про мету таких екскурсій Кристинополем-Червоноградом, підготовку історико-краєзнавчого буклету, інтернет-публікацій про рідне місто, запропонували слухачам МАЛіЖу подавати свої пропозиції, сценарії-маршрути екскурсій, тексти окремих досліджень та ілюстрації до них, які неодмінно будуть надруковані.

Червоноградські маліжани заздалегідь підготувалися до цієї зустрічі. Свої пошуково-дослідницькі проекти вже представили Олена Федюра (учениця гімназії) та Ольга Бучек (учениця ЗШ №1), чим приємно здивували гостей. У підготовці їхніх текстів багато допомогла керівник відділення Академії, член Української асоціації письменників Наталія Кічун-Лемех.

Така тісна співпраця з краєзнавцями буде цікавою і корисною для юних дослідників. І тільки спільними зусиллями можна глибоко вивчити історію Кристинополя-Червонограда.
Тарас ЛЕХМАН, журналіст



 **********************************************
 ЖУРАВЛИНІ СУРМИ

(З фенологічного щоденника)

Було це пізньої осені, але ще не її завершення. З багатьох дерев вже майже повністю опало листя і шурхотіло під ногами. Працівники комунальних служб у містах не встигали його прибирати. Вранці пожухлу руду траву вкривала паморозь. Значить уночі був морозець. Калюжі затягувалися тонесеньким прозорим склом. Сонячні дні все частіше змінювалися похмурими. Хоч інколи була плюсова температура, та все ж холодно, сиро.

Саме такої пори я вирушив з батьками і нашими знайомими до лісу на торф'яні болота збирати журавлину. А заготовляють її якраз після перших приморозків.

Збираючи багряні ягоди у плетені кошики-луби, ми увесь день слухали сумні сурми журавлів, які доносились до нас з далеких непрохідних боліт. По таких болотах з небезпечними трясовинами до цих птахів справді не доберешся. Сумно звучали їхні голоси, аж серце розривало.

- Це вони так перед відльотом у вирій курличуть, - пояснили батьки. - І ще одна цікава прикмета: журавлі відлітають, коли достигла журавлина, наче лишають людям на згадку про себе ягоди. Може й тому журавлину називають в Україні саме журавлиною.

...Під вечір ми вже збиралися додому. Плетені кошики-луби були наповнені цілющими дарами Природи. Раптом у небі почули потужні помахи крил. Журавлі (близько сотні птахів) здавалося безладно кружляли над рідним болотом, прощалися з ним і ще сумніше сурмили. Потім, вишикувавшись клином, зникли за обрієм.

Важко було проводжати журавлів, охоплювала туга... Зате весною радісно вітати їх на рідній землі!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


**********************************************


КАНІКУЛИ З КОРИСТЮ

Молодь Червонограда уміє дивувати. Цього літа у період із 7 по 14 серпня на території Палацу Потоцьких відбувся “Krystynopol Summer Camp” - літній табір, мета якого допомогти працівникам палацу розчистити підземелля цієї давньої історичної будівлі, і, звісно ж, дізнатися більше про історію рідного міста. Ініціатор ідеї — Молодіжний ХАБ “Космодром”.

Учасниками табору стали учні різних шкіл Червонограда, Соснівки та Гірника, а також студенти. Червоноградські гімназисти взяли найактивнішу участь у всіх заходах. Серед них — і випускники Христина Пістун та Назар Саїдов, й учні 4-6 гімназійних класів Ольга Кондюх, Олена Федюра, Соломія Павлик, Марія Куць, Віталій Гарасимчук, Андрій Стефанів.

Кожен день табору виявився по-своєму неповторним. Кожна хвилина була настільки якісно  розпланована, що ніхто не нудьгував. Був окремо виділений час і на прибирання підземель, і на спілкування зі спікерами, і на перегляд під відкритим небом вечірнього кіно сучасних українських режисерів - “Тіні незабутих предків”, “Жива”, “Століття Якова”, “Поводир” та ін. Учасники розчищали підземелля від побутового та будівельного сміття. Кожній групі (5-6 чоловік) виділили окрему ділянку для робіт. Завдяки такому розподілу продуктивність  праці вражала високим рівнем. Уже другого “робочого” дня із підземелля вивезли значну частину відходів, які накопичувалися там десятками років. Окрім пилу, цегли, дерев'яних дощок та пластикових пляшок працьовитій молоді також вдалося віднайти серед сміття цеглу часів розквіту палацу, а саме 300-річної давності.

Не менш захопливою частиною табору були й лекції та бесіди зі спікерами. З зацікавленням слухали, як успішні люди йшли до мети, відкриваючи нові горизонти своїх можливостей. Захоплювались розповідями Андрія Левицького, який є співзасновником волонтерського табору “Будуємо Україну разом” та молодіжної платформи “Вільна хата” в Краматорську, про діяльність на сході України; Дениса Соболя — громадського активіста та голови громадської організації “Молодіжні Ініціативи Закарпаття” - про культурні заходи для молоді на Закарпатті; Тараса Тирка про історію розвитку математики та її значення у сьогоденні. Запам'яталися хвилини спілкування з Кетрін Фітч, волонтером Корпусу Миру, Анною Лозовою, представником Львівського обласного молодіжного центру, а також із представниками львівської організації Enactus LNU — Володимиром Процишином та Христиною Мокрій.

Більшість учасників (1з 58 зареєстрованих) жили в наметах, розкинутих на задньому подвір'ї Палаці Потоцьких. Щовечора активна молодь Червонограда, втомлена насиченим днем, таки знаходила сили посидіти біля вогнища і поспівати пісень під гітару.

Особливо сподобався нічний квест “Знайти привид Кристини”, коли учасники кемпу мали змогу більше дізнатися про трагічну історію Кристини-Гертруди Потоцької, шукаючи підказки про найстарішому району міста Червонограда. “Це була драйвова, нереально крута ніч. Квест був неймовірно цікавим і пізнавальним. У деяких моментах навіть було страшно!”. - такий коментар дали його учасники. Вони також мали змогу відвідати щорічний (вже шостий) фестиваль творчої молоді Львівщини “СоснаФест”, що проходив у Соснівці. Там отримали багато свіжих вражень від нової української музики різних стилів та від майстерності місцевих митців, які доходи від продажу своїх hand-made виробів перерахували на потреби АТО.

Усе хороше має здатність швидко закінчуватися. Проте і до цього організатори підійшли креативно. Останнього дня “Krystynopol Summer Camp” влаштував на головному подвір'ї Палацу Потоцьких невеличкий, проте чудовий бал, на якому учасники танцювали вальс та співали пісні українських виконавців.

Отже, “Krystynopol Summer Camp” - це табір для молоді, яка хоче не лише весело провести час в колі однолітків, а й бути корисним для свого рідного міста, допомогти відновити, зберегти хоч невелику, проте вагому частину його історії.

Олена ФЕДЮРА.

Учениця Червоноградської гімназії, слухач МАЛіЖу


  **********************************************


ПОПОВНІТЬ КОГОРТУ МАЛІЖАН!

Червоноградське відділення Міжнародної (Малої) академії літератури і журналістики оголошує набір слухачів з числа учнів шкіл Червонограда, Соснівки, Гірника, Сокальського району. Тут ви можете розвинути і реалізувати свої творчі здібності, мистецькі задатки у напрямках - “Література”, “Журналістика”, “Фотомистецтво”. 

Нашій Академії (центральний офіс — у Львові, ректор і засновник — Василь Тарчинець, Заслужений журналіст України), яка дії під егідою ЮНЕСКО, виповнилося 15 років, а Червоноградському відділенню — 6 років. Маліжани мають нагоду друкувати свої твори на міжнародному сайті МАЛіЖ, в інтернет-виданнях Новий український портал, МАЛіЖ-Червоноград (Бібліотека — 100%), Парафія храму Священомученика Йосафата м. Червонограда, у газеті “Сузір'я”, альманасі “Рекітське сузір'я”, брати участь у Міжнародному літературно-мистецькому фестивалі “Рекітське сузір'я”, який щороку проходить у липні в мальовничому Закарпатті. Цьогоріч червоноградські маліжани привезли аж десять (!) нагород у різних номінаціях!

Заняття відбуваються у приміщенні Червоноградської міської бібліотеки для дітей (вул. Андрея Шептицького, 1) у першу та третю неділю місяця. Початок о 10.30.

Спробуйте свої творчі сили, поповніть велику маліжанську родину!

Наталія КІЧУН-ЛЕМЕХ.

Керівник Червоноградського відділення Міжнародної (Малої) академії літератури і журналістики, член Української асоціації письменників.


  **********************************************


НА СЕМЕНА- КІЛЬКА НОВИХ РОКІВ

Якби ми ходили до школи ще століття два тому, то літні канікули тривали б у нас на два тижні довше. Шкільний дзвоник скликав би учнів за парти 14 вересня — на свято Семена (Симеона Стовпника)... Насправді, воно трохи не так. Бо якщо врахувати двотижневу календарну різницю між старим і новим стилями, то свято Семена припадало б таки на 1 вересня, а не на 14-те, як тепер.

Цей достойник Христової Церкви жив у 356-459 роках (103 роки!). Заснував новий вид чернечого подвижництва — стовпництво. На стовпі, заввишки 4 метри, у невеликій хижі він провів 50 років. Через строгий піст, ревну молитву до Господа Симеон мав дар яснобачення, зцілював Словом Божим хворих, до нього приходили за порадами навіть вельможі.

Але ж звідки взялася традиція розпочинати навчання саме у перший день осені, або ж Семенів день — за старим стилем?

Справа в тому, що на свято Симеона Стовпника (нагадаємо: тепер — 14 вересня) розпочинається новий церковний рік, а разом з ним колись розпочинали навчання вихованці духовних закладів освіти — бурс, братських шкіл, колегіумів, у тій же Києво-Могилянській академії. Це згодом передалося й для початкових (тоді називали — начальних) шкіл, ремісничих училищ, інших навчальних закладів. І нині дотримуються принципу розпочинати навчання на Семена в багатьох катехитичних школах, що діють при храмах. А ось у селах діти сідали за парти аж на свято Наума (тепер - 14 грудня!), коли допомогли дорослим впоратися зі всіма сільськогосподарськими справами у полі, на городі, в садах, заклали на зберігання новий врожай. Жартували: “Прийде Святий Наум — наведе дитину на ум”. Ох, якби то тільки від нього залежало... Знову ж, за старим стилем, з дня Наума починалася зима, бо свято припадало на 1 грудня.

Крім того, у XIV-XVII століттях на Семена українці починали святкування Нового року (тут уже — календарного, а не тільки церковного і шкільного). У Києві, наприклад, організовували ярмарки, масово запалювали свічки, влаштовували “весілля свічки”, бо дні помітно коротшали, тож хотіли прогнати темряву, дерева (не обов'язково ялинки) прикрашали барвистими стрічками, овочами та фруктами з нового врожаю. Уявіть собі гарбуза чи диню на березі... До речі, дерева не зрубували! Ото молодці! Робили це просто на вулицях, у садах, на подвір'ї. Малих хлопчиків підстригали (таке право мали священик, хресний батько) і вперше садовили на коней. Веселі гуляння, масові дійства зустрічі Нового року могли тривати протягом тижня.

До прийняття християнства (988 р.) і навіть на його початках східні слов'яни-язичники, що проживали на теренах теперішньої України, зустрічали Новий рік весною, коли природа прокидалася від зимового сну.

Тільки з 1700-го в Україні запровадили зустріч Нового року — 1 січня, як і в більшості народів. Щоправда, в Галичині, через близькість до Західної Європи, зрештою, католицької культури, таке запровадження відбулося дещо раніше.

А я ж вітаю школярів з Першовереснем, Днем знань! Для когось (маю на увазі першокласників) шкільний дзвоник пролунає вперше; для мене цей першовересневий дзвоник буде останнім...

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11-А класу Червоноградського НВК “Спеціалізована школа-колегіум №3”.


 **********************************************



ДЕ МЕШКАЄ БІЛКА?..

Ніколи не вагався з відповіддю на запитання: “Де мешкає білка?”. Вона була очевидною: “Звісно, у дуплі!”. Але й ніколи не замислювався над таким: а якщо не всі білочки зможуть знайти дупло, хоч і ліс великий?.. Скажімо, брак таких “помешкань”. Як тоді вони будуть вирішувати “квартирне питання”?..

Виявляється, що кмітливі білочки давно його вирішили — самі будуть гнізда. Про це я дізнався випадково, і навіть бачив таку хатинку. Та про все — за порядком.

...Десятки разів проходив у лісі повз стару високу сосну, але ніколи не звертав уваги на її крону, не вдивлявся у верховіття. Аж одного разу побачив високо на дереві дивне гніздо у вигляді кулі, завбільшки з футбольний м'яч.

- Який птах мостить так гнізда? - зацікавився, однак нічого путнього пригадати не міг.

Підказали дорослі: це — помешкання білочки. Потім я вже знайшов детальнішу інформацію в науково-популярній літературі, Інтернеті. Звірятко будує хатинку виключно з тонких гілочок і липового лубу (молодої кори). У середині стелить мох. Взимку буде зручно, затишно і тепло. А коли з'являються малята, то турботлива мама-білка ще ретельніше утеплює гніздо мохом. Трапляються, що оселяється у шпаківнях. Головне, аби могла пробратися крізь отвір.

Я став регулярно, наскільки дозволяв час, навідуватися до старої сосни, але господиню чи господаря ніяк не міг застати. Навіть не бачив десь поряд їхніх зимових запасів — грибів, настромлених на гілки. Тільки пізно восени вдалося побачити біля гнізда двох білочок — веселі, грайливі звірята.

- Майстерно збудували хатинку! - похвалив їх.

Маркіян ЛЕХМАН.
Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу



 **********************************************
“РЕКІТСЬКЕ СУЗІР'Я” - ГОЛОС МАЛіЖу

Четвертий номер альманаху — колективної книги вибраних творів слухачів Міжнародної (Малої) Академії літератури і журналістики “Рекітське сузір'я” (Львів: МАЛіЖ, 2017 — 304 с.), як і три попередні (виходить щорічно), вражає своєю змістовністю, багатством імен юних авторів — поетів, прозаїків, журналістів, есеїстів, художників, фотомитців.

На його сторінках надруковано твори понад 150 юних дописувачів, ілюстраторів з багатьох регіонів України — Львівщини, Донеччини, Одещини, Закарпаття, Рівненщини, Івано-Франківщини, Полтавщини, Києва, Тернопілля... Вони представляють як обласні центри, так і “повітові” міста та містечка — Слов'янськ, Виноградове, Мукачеве, Кузнецовськ... Наприклад, із шахтарського Червонограда на сторінках альманаху виступили учні місцевих шкіл — слухачі міського відділення МАЛіЖ Ольга Бучек, Маркіян Лехман, Максим Паславський, Юлія Симак, Олена Федюра та їхній керівник, член Української асоціації письменників Наталія Кічун-Лемех. Для когось це дебют у “Рекітському сузір'ї”, дехто вже став постійним дописувачем. Так чи інакше, але це неабияка моральна підтримка для тих, то хто творить, і прагне надрукуватися, донести свої думки до широкого загалу, читачів, поділитися сокровенним і почути думки інших.

Традиційно присутні тут й автори з-за кордону, ровесники наших — з Варшавського відділення МАЛіЖ. Вони є представниками української діаспори у Польщі, не вперше друкуються в альманасі.

Ректор МАЛіЖу, головний редактор та упорядник Василь Тарчинець доклав максимум зусиль, щоб видання вийшло цікавим, ошатним, багатоілюстрованим.

Відкриває альманах вступна стаття Василя Тарчинця “Нам — 15!”. Такий ювілей святкує дитячо-юнацька Академія, яка, до речі, діє під егідою ЮНЕСКО. Про роботу МАЛіЖу, регіональних відділень, щорічний фестиваль “Рекітське сузір'я” розповідають публікації проректора Ангеліни Оборіної, кураторів та керівників Тетяни Балагури, Тетяни Кривошапки, Ольги Урсти, Людмили Рачук та інших.

Звісно, насамперед цікавить, про що пишуть діти, юнь? Їхня творчість таки доволі поліфонічна щодо тем, підходів їх розкриття, особливостей та манери письма — Україна, її історія і люди, проблеми сьогодення, молодіжні питання, духовність, суспільна мораль, рідна школа, батьки, краса природи... До всього вони небайдужі! А, головне, пишуть щиро, відверто, зрештою, намагаються це робити майстерно. Трапляються тексти, що якби не побачив під ними підпису автора-початківця, то сказав би: “Таке міг написати тільки зрілий, досвідчений літератор!”.

Хай щастить “Рекітському сузір'ю”, редколегії! І діти, і дорослі з нетерпінням чекають наступного випуску альманаху і вже готують для нього твори.
Тарас ЛЕХМАН, журналіст


  **********************************************

КУПАННЯ ЖАБЕНЯТ

Полудень. Несамовита літня спека, хоча літо вже добігає кінця, а з ним мої останні “великі” шкільні канікули. Скошена отава духмяно п'янить. На лузі ніде сховатися від палючого сонця. Квіти, яких не зачепила коса, живцем “горять” під сонячним промінням.

Скраю сіножаті є чагарники верболозу, а поміж ними — невеличке плесо (озерцем не назвеш), тож шукаю рятівного затінку там. Здавалося б, нічим не приваблива водойма, де більше болота, ніж води. Але ж у ній також вирує життя крихітних істоток. Цікаво спостерігати за ними! Принаймні мені такі спостереження приносять неабияке задоволення, внутрішнє заспокоєння, завжди відкриваю світ нового, досі не баченого, дивуюся гармонії Природи. Можливо, що сприймаю дещо наївно, по-дитячому романтично, казково, хоча вже на порозі дорослого життя, адже попереду лише рік навчання у школі, але щирим серцем, бо люблю все живе!

Мою увагу привернуло троє жабенят, які сиділи на широкому листку латаття, мов на плотику — водному транспортному засобі, і разом з ним легенько погойдувалися на хвилях. Побачивши мене, враз стрибнули у воду. Сховалися. Все ж цікавість перемогла. Я завмер, а жабки знову забралися на “плотик” і стали ретельно вивчати непроханого гостя, який порушив їхній спокій. Тільки зроблю рух — вони знову шубовсть у воду. Через деякий час вже знову на “плотику”. І так повторювалося з десяток разів.

- Ох, з вами б скупатися! - розмірковую. - Однак тут води “жабі по коліна”, ледь п'ятки намочу...

Раптом по плесу промайнула чиясь тінь. Глянув у небо. Низько над водою пролетів лелека. Йому вже скоро у вирій. Птах повільно зробив ще одне коло і сів на протилежному від мене березі.

Жабенята здогадалися: буде на них полювання! Тому, не гаючи часу, враз зістрибнули з “плотика” і сховалися у густих заростях очерету і татарського зілля...

Маркіян ЛЕХМАН.
Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “Спеціалізована школа-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу

 **********************************************

ЧУБАРОЧКИ

Мені не раз доводилося писати про синичок — веселих, гомінких, наших добрих сусідів й охоронців саду. Радію кожній зустрічі з ними, хоча бачу цих пташок по кілька разів на день. Але писав тільки про великих синиць, які зустрічаються найчастіше. Бо “просто синиць” не буває! Крім великих є ще й такі види: синиця вусата, синиця довгохвоста, синиця блакитна, синиця чорна, синиця (гаїчка) болотяна, синиця (гаїчка) пухляк, синиця чубата...

Більшості з них я ніколи не зустрічав. Щодо синиці чубатої, то мені таки поталанило. Не скажу, що часто, але кілька разів спостерігав за ними у лісі, навіть у парку та приміській лісосмузі. Взимку бачив їх у “компанії” з великими синицями, що пов'язано з міграційними процесами у пернатих. Адже чубаті синиці водяться у Північному Поліссі, Карпатах. Зрідка прилітають і на інші терени. Наш Прибузький край належить до зони Малого Полісся.

Спочатку не второпав, що то за пташки. Сприйняв за якихось інших пернатих, тільки не синичок. Як для себе, назвав їх - “чубарочками”. Лише коли почав гортати біологічні довідники (повірте, багато довелося переглянути літератури), “копирсатися” в Інтернеті, то з'ясував, що це були таки синички, а саме — синиці чубаті.

Кілька слів про них зі “Шкільного визначника хребетних тварин” (автор — О.М. Цвелих): “Птах менший за велику синицю. На голові стирчить загострений чорно-смугастий “чубчик”. Верх тіла бурувато-сірий, низ рудувато-білий, “щоки” білі. На підборідді і боках голови чорні плями”.

Як на мене, “чубарочки”  не зовсім схожі на синичок, не мають жовтого пірячка на грудях і животику, чорної смуги, що розділяє жовтий “сарафан” навпіл, але все ж вони — синички!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


  **********************************************
“СОЛОКІЯ” ПЛИНЕ ДО ЧИТАЧІВ

“Спочатку було Слово...”. Людина, з Волі Божої, також є творцем Слова і його носієм. А душа письменника — це оголені нерви-струни, які постійно потрапляють під болюче подразнення усіх перипетій життя, що згодом лягає рядками на аркуш паперу і йде до читача. Таке читаємо у вступному слові до літературного і мистецько-краєзнавчого альманаху “Солокія” (Червоноград: ТзОВ “Червоноградська міська друкарня”, 2017. - 184 с.). Але, щоб оте, щиро написане автором, дійшло до читача, на жаль, через економічні, фінансові труднощі далеко не кожен зможе надрукувати. Адже книги здебільшого доводиться видавати власним коштом, невеликими тиражами, що не завжди може виявитись самоокупним. Не кожний талановитий поет, прозаїк, есеїст, публіцист здатний водночас бути й менеджером чи, скажімо, “пробивною, діловою людиною”. Він — не від світу цього... Але він так потрібний суспільству!

Червоноград, Прибузький край має чимало талантів, і не тільки з числа тих, хто пише, а й малює, творить графіку, різьбить по дереву, ліпить скульптури, виготовляє декоративну кераміку, пише музику... Це -  також Слово, Слово мистецтва. Додамо і тих, хто досліджує скарби історії, певні закодовані знаки з минулого, які передали через тисячоліття наші пращури нам, сущим, і просять зберегти для прийдешніх поколінь.

Тож у місцевих меценатів Михайла Чемериса і Михайла Махника (той, до речі, сам пише художні твори, малює картини), людей, не байдужих до української культури, духовності, Рідного Слова, визріла ідея — видати альманах, на сторінках якого місцеві автори змогли б надрукувати свої літературні твори, репродукції картин, історико-краєзнавчі дослідження тощо. До них долучилися керівник ГО “Автомайдан-Червоноград” Ігор Грабінський, підприємці, громадські активісти, які пожертвували власні кошти на видання “Солокії”. Назва не випадкова. Солокія — річка нашого краю, яка протікає околицею Червонограда і впадає у Західний Буг; та й саме слово “Солокія”, погодьтесь, милозвучне.

...Урочиста подія! Нещодавно у Червоноградській міській дитячій бібліотеці для дітей відбулася презентація першого номера альманаху. Усіх присутніх — меценатів, редакційну раду, авторів, гостей привітала заступник директора Червоноградської централізованої бібліотечної системи по роботі з дітьми Надія Дуда. Ініціатори створення альманаху розповіли про його структуру (тут представлено поезію, прозу, публіцистику, історико-краєзнавчі дослідження, репродукції картин, архівні фото тощо), основні теми публікацій, їх різножанрову палітру, перспективи видання наступних номерів (принаймні, виходитиме щорічно, і вже триває підготовка другого номера).

Про актуальність появи цього альманаху і саме тепер, коли інформаційний простір, а не тільки наші терени, намагається окупувати Росія, про правдивість, злободенність, щирість публікацій, де висвітлено багато нагальних проблем (зокрема АТО), говорили ініціатори видання Михайло Чемерис і Михайло Махник, директор ТзОВ “Червоноградська міська друкарня” Олександра Червінська (саме працівники цієї друкарні виконали всі поліграфічні роботи, здійснили верстку, дизайн), автори й гості — секретар Червоноградської міської ради Олександр Грасулов, командири місцевих військових частин В. Крук та А. Вітушка, депутати Львівської обласної ради Ігор Грабінський і Михайло Нискогуз, адміністратор церкви Пресвятої Богородиці — Владичиці України о. Володимир Ващук, директор Червоноградської філії Львівського музею історії релігії Галина Гриник, директор ЗШ №5 Богдан Попик, директор Централізованої бібліотечної системи Надія Покотило, голови літературно-мистецьких об'єднань “Третій горизонт” Ольга Голузинець, “Оберіг” Оксана Карнага, ім. Василя Бобинського Михайло Репецький, головний редактор газети “Гірник” Лариса Гуменюк, поети, прозаїки Ігор Дах, Богдан Мороз, Ганна Кузьмак та інші.

Зворушливо звучали слова подяки (навіть це було сказано в кулуарах) юних авторів — школярів, слухачів Міжнародної (Малої) Академії літератури і журналістики Ольги Бучек (ЗШ №1), Олени Федюри (гімназія), Маркіяна Лехмана (НВК — СШ №3), Юлії Симак (студентки ВПУ №11); а також — Діани Матвеєвої (ЗШ №12), Романа Царика (гірничо-економічний коледж). Вони ж читали свої твори.

Одна з умов видання альманаху — надати місце для художнього слова юним, для репродукцій їхніх малюнків (як от Анастасії Пурі, ЗШ №5).

Чим живе Кристинопіль-Червоноград, який святкує 325-ліття, Прибузький шахтарський край, як зберігаються і досліджуються скарби минулого, твориться нове мистецтво — розповідають статті міського голови Андрія Залівського, генерального директора ДП “Львіввугілля” Андрія Дяченка, музейних працівників Галини Гриник, Тамари Захарко, Галини Гораль, Юлії Бурко, директора Народного дому “Просвіта” Іванни Ейхорн, журналістів Марії Кречківської, Світлани Ратушняк, Світлани Тверітнєвої. З духовним словом звернулися до читачів о. Володимир Ващук й о. Іван Біловус. Загалом, на сторінках альманаху представлено майже 80 авторів, кожен з яких безкоштовно отримав примірник “Солокії”.

Часопис відразу став регіональним. Адже у ньому дописи літераторів, журналістів, краєзнавців, роботи художників не тільки з Червонограда, а й Соснівки, Гірника, Сокальського та Радехівського районів. І ця авторська географія буде розширюватись.

Альманах також подаровано бібліотекам Червонограда, школам, училищам, коледжу, закладам культури...

Тарас ЛЕХМАН, журналіст

**********************************************
СИНИЧКА

Бабуся насипала курям на обід корму — зерен пшениці, крихт хліба тощо. Півник Султан відразу скликав свій гарем до столу. І тут з'явилася зграйка синичок — п'ятеро пташок. Сіли на плоті та стали терпеливо чекати своєї черги, аби також пообідати. Насправді, у літню пору для них поживи скрізь і всюди, та селянські харчі таки смачніші. Вони вже добре вивчили: допоки кури їдять, то нікого до себе не підпускають — ні синичок, ні горобців, ні голубів... Хоча корму вистачить для всіх.

Та у зграйці опинилася маленька синичка, яка щойно покинула гніздо і ледь навчилася літати. Наївна, довірлива, все її цікавить і все відкриває в цьому світі вперше. Очевидно, що не послухала поради дорослих і стрибнула з плоту поміж курей. Поласувати зернами пшениці й крихтами хліба не вдалося, кури відразу прогнали її. Дорослі синички на плоті про щось гомоніли, наче навчали уму-розуму малу.

Кури пообідали і подалися у садок. Тепер — черга синичок. Мала проковтнула кілька зернин і вже наситилася. А й бо справді, скільки їй потрібно?..

Далі стала вивчати подвір'я, заглядати у кожний закуток, потім сіла на підвіконня і дивилася у вікно: що там у хаті діється, хто проживає... Така вкрай безпечна поведінка неабияк насторожила дорослих синичок: невгамовно пищать, свистять, застерігають її... Та куди там! Непослух, а не дитя...

Ось вона вже опинилася біля песика Нори, хоче познайомитися. Нора крутить-вертить головою, присідає, мете хвостом, дає лапку, показує, що рада новому приятелю. Але таке знайомство швидко набридло синичці, і вона пурхнула до киці Лоліти, яка відпочивала у затінку під деревом. Однак киця не звертала на неї уваги, зосереджено думала про щось своє. Заприятелювати не вдалося.

Ні Нора, ні Лоліта пташенят не ображають, за курчатами не полюють. Щоправда (це давненько було), якось Лоліта спробувала чатувати на ластівку, то тоді такого прочухана отримала від бабусі, що запам'ятала на все життя... Тепер — ні-ні! Тим паче, коли курочку чи півника рубають, то й песикові і киці щось перепаде смачне. Тому, хай краще підростуть.

Тим часом дорослі синички влаштували справжній пташиний ярмарок: бентежаться, шумлять, гомонять.., а нечемне дитя й далі не слухає.

Нарешті мале пташа сіло біля мене (відверто кажучи, дуже цього хотів!), на відстані витягнутої руки, заглядає в очі. Я завмер, щоб не налякати, посміхаюся і тихцем говорю до неї:

- Чого ти така довірлива? Не кожен песик і котик не стануть на тебе зазіхати. Стережися їх! Та й люди бувають різні. Спіймають тебе, посадять у клітку, будеш їх веселити, а вони потішатися тобою, тільки-от вік у неволі проведеш...

Мала синичка, мабуть, зрозуміла мою мову (хочеться вірити у таке!), пурхнула до дорослих — і зграйка зникла поміж деревами у садку.


 Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “Спеціалізована школа-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


 ************************************************

ПЕРШИЙ І ОСТАННІЙ ПОСТРІЛ

(З циклу “Рідна природа”)

Послухати дядька Івана, приятеля мого тата — одне задоволення.

- Веселий, невгамовний балагур, - каже тато. - Але це тільки на перший погляд. Насправді, він дуже серйозна, відповідальна і чуйна людина.

Так от, люблю слухати його цікаві розповіді про звірят і пташат, рослини, словом, про природу.

Одного разу дядько Іван розповів мені, як хотів стати мисливцем. Начитався багато (аж забагато!) книг про полювання, особливо художніх, і, овіяний романтикою, оформив усі необхідні документи (ох, і важка це процедура!) та й придбав рушницю. Стріляти підучився в тирі, бо в армії хоч стріляв по мішенях, та призабув.

- Тож яким було ваше перше полювання? - запитую дядька Івана.

- Років двадцять минуло з того часу. Якраз напередодні Нового року, рано-вранці пішов я на зайця. Ото, думаю, підстрелю вухатого, а дружина приготує із зайця смачну новорічну вечерю. Ми щойно побралися з нею. Хотілося якось “похвалитися”.

На білому снігу заячий слід не довго довелося шукати. Ледь не відразу надибав на нього у лісі. Далі він вивів мене на узлісся край поля. Тихцем пройшовся трохи полем, аж бачу в 50-60-ти метрах від себе зайця, білого, мов той сніг, та таки розгледів. Завжди обережний вухань повівся безпечно: не звернув на мене уваги, бо щось знайшов під снігом — моркву чи капусту, яку згубили господарі, смакує, ласує нею. Я вмить скинув з плеча рушницю, прицілився і... раптом мене охопила туга, якийсь неймовірний жаль, біль у серці: невже застрілю це миле звірятко... Таки вистрілив, але без прицілу, навмання, бо рука все одно тремтіла. Промахнувся — і зрадів цьому!

Зайчисько враз став на задні лапи, здивовано глянув на мене, однак не втікав. У його погляді я побачив благання і, здається, почув заячий плач:

- Не вбивай мене! Я також хочу жити!..

Трапляються ж дива перед Новим роком, особливо у Новорічну ніч. Тоді, кажуть, навіть звірята говорять людським голосом...

Ще один патрон залишався у другому стволі рушниці. Підняв дуло вверх і пальнув угору, опісля гукнув до зайця:

- Втікай, вуханю, втікай! Тут багато мисливців, але не всі такі щиросердні, як я.

Заєць дременув у гущавину лісу, де легше сховатися за деревом від пострілу.

Тоді я збагнув: не зможу стріляти у звірят і птахів, не стану мисливцем. Тож згодом рушницю продав. А тоді, на Новий рік, дружина замість зайчатини приготувала кролятину, яку придбала на ринку. Також смачно! Щоправда, трохи покепкувала з мене, але вчинок схвалила.

Втім, постійно гуляю лісом, полем, лугом, збираю лікарські трави, гриби, ягоди, милуюся красою Природи, радію кожній зустрічі зі звірятком чи пташатком. Кожному з них кажу: “Привіт!”. Оце і є мій мисливський постріл. Ним ще ніколи не промахнувся!

Маркіян ЛЕХМАН.
Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


 **************************************************  

БРАТИ ТІЛЬКИ ЖИВИМ!..

Розпочалися мої останні літні канікули. Наступного року закінчую школу. Вирішив кілька днів погостювати в дідуся і бабусі у селі, допомогти у полі, на сінокосі. Тут завжди цікаво, весело, а ще став свідком кумедної пригоди...

Одні господарі придбали у лісовому мисливському господарстві живого не вельми великого дикого кабанця — підсвинка (так у нас називають). Адже готувалися до весілля і вирішили запекти його для молодят та гостей. Облаштували для кабанця вольєр. У молодят вже й день шлюбу наближався. Недовго залишилося кабанцю тішитися ситним життям.

Відчувши, що скоро стане “весільною жертвою” (звісно, тут я пожартував), дикий веприк знайшов у вольєрі лаз і подався навтьоки. Щастя, що це побачила господиня і наробила галасу не все село. Першими поспішили за втікачем сусіди — здорові чолов'яги. Один грав у футбол, інший служив прапорщиком у прикордонних військах, років три, як звільнився у запас. Обоє вміють швидко бігати. Та кабанчик, виявляється, ще спритніший. Відразу замахнувся на марафон. Не наздоженеш! Дядечки вже видихнулися, а він петляє вулицями села, хоч би що. Хтось спробував перегородити вепру дорогу, так той ледь з ніг не звалив. А господиня ще й наказала: “Брати тільки живим!...”.

До переслідувачів долучився дядечко-мисливець. Навіть утрьох не можуть упіймати кабанця.

...Ось вже веприк опинився на краю села, а там відразу починається широке поле, поросле житом та пшеницею (шукай потім вітра в полі), а далі — ліс...

- Стій! Стріляти будемо! - у відчаї вигукнули дядечки-переслідувачі.

Кабанчик зупинився. Мабуть, також трохи втомився. Але у відповідь на “Стій! Стріляти будемо!” тільки посміхнувся (це вже мої домірковування та фантазії): “Чим стріляти? Сезон полювання ще не відкрито. А ви, дядечко прапорщик, вже три роки, як не тримали зброю в руках і, взагалі, це вам не прикордонна служба. Про третього мовчу. Той звик тільки за м'ячем бігати... Та й господиня наказала, щоб брати мене живим!...”.

Усі троє завмерли, стали спостерігати за вепром з відстані метрів сто чи трохи більше. Той — за ними. Наче, лісовий звір заспокоївся. Але як далі чинити?..

І тут сусідові-мисливцю спала геніальна думка. Він помчав додому, добре, що недалеко, і спустив з ланцюга свого мисливського пса-здорованя. Пес не розгубився, знає службу! Стрімкий пробіг, один-два стрибки і схопив міцними щелепами кабанця зверху за шию. Враз повалив на землю, притиснув масивним туловищем, тримав доти, допоки не підійшов господар. Кабанця закутали у рядно і віддали живим, як і просила, власниці. Ця вже посадила кабанця у надійний “карцер”.

Славне весілля справили молодятам! Щоправда, я там не був, не пив (та і не п'ю!), не гуляв, тож розповідати не буду. От тільки цікаво, чи почастували кабанцем розумного мисливського песика?.. Він того вартує!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу
 **********************************************



Немає коментарів:

Дописати коментар