Червоноградська районна організація МАЛіЖ

**********************************************


ПІЗНАЙ ІСТОРІЮ СВОГО МІСТА!
З Кристинополем-Червоноградом, який святкує 325-річчя, пов'язано чимало імен видатних постатей - Митрополит Андрей Шептицький, Блаженна Тарсикія, поет Василь Бобинський... Окрасою міста є давні споруди — Палац Потоцьких, монастир отців-василіян, церква Святого Володимира Великого (колишній костел Святого Духа), на Старому цвинтарі й ділянці поблизу школи №1 — польські й українські поховання часів Першої світової війни та національно-визвольних змагань... Як про все це розповісти гостям? І чи не варто до проведення таких екскурсій залучити здібну творчу юнь? Адже, досліджуючи джерела минувшини, вони неабияк пізнають історію свого міста, краю і переповідатимуть іншим.
Саме з цією метою на заняття Червоноградського відділення Міжнародної (Малої) Академії літератури і журналістики завітали керівник проекту “Кристинопіль-Червоноград: історичний код міста (15 QR-кодів)” Світлана Бордун та історик, співредактор альманаху “Солокія” Михайло Махник. Вони детально розповіли про мету таких екскурсій Кристинополем-Червоноградом, підготовку історико-краєзнавчого буклету, інтернет-публікацій про рідне місто, запропонували слухачам МАЛіЖу подавати свої пропозиції, сценарії-маршрути екскурсій, тексти окремих досліджень та ілюстрації до них, які неодмінно будуть надруковані.
Червоноградські маліжани заздалегідь підготувалися до цієї зустрічі. Свої пошуково-дослідницькі проекти вже представили Олена Федюра (учениця гімназії) та Ольга Бучек (учениця ЗШ №1), чим приємно здивували гостей. У підготовці їхніх текстів багато допомогла керівник відділення Академії, член Української асоціації письменників Наталія Кічун-Лемех.
Така тісна співпраця з краєзнавцями буде цікавою і корисною для юних дослідників. І тільки спільними зусиллями можна глибоко вивчити історію Кристинополя-Червонограда.
Тарас ЛЕХМАН, журналіст



 **********************************************
 ЖУРАВЛИНІ СУРМИ

(З фенологічного щоденника)

Було це пізньої осені, але ще не її завершення. З багатьох дерев вже майже повністю опало листя і шурхотіло під ногами. Працівники комунальних служб у містах не встигали його прибирати. Вранці пожухлу руду траву вкривала паморозь. Значить уночі був морозець. Калюжі затягувалися тонесеньким прозорим склом. Сонячні дні все частіше змінювалися похмурими. Хоч інколи була плюсова температура, та все ж холодно, сиро.

Саме такої пори я вирушив з батьками і нашими знайомими до лісу на торф'яні болота збирати журавлину. А заготовляють її якраз після перших приморозків.

Збираючи багряні ягоди у плетені кошики-луби, ми увесь день слухали сумні сурми журавлів, які доносились до нас з далеких непрохідних боліт. По таких болотах з небезпечними трясовинами до цих птахів справді не доберешся. Сумно звучали їхні голоси, аж серце розривало.

- Це вони так перед відльотом у вирій курличуть, - пояснили батьки. - І ще одна цікава прикмета: журавлі відлітають, коли достигла журавлина, наче лишають людям на згадку про себе ягоди. Може й тому журавлину називають в Україні саме журавлиною.

...Під вечір ми вже збиралися додому. Плетені кошики-луби були наповнені цілющими дарами Природи. Раптом у небі почули потужні помахи крил. Журавлі (близько сотні птахів) здавалося безладно кружляли над рідним болотом, прощалися з ним і ще сумніше сурмили. Потім, вишикувавшись клином, зникли за обрієм.

Важко було проводжати журавлів, охоплювала туга... Зате весною радісно вітати їх на рідній землі!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


**********************************************


КАНІКУЛИ З КОРИСТЮ

Молодь Червонограда уміє дивувати. Цього літа у період із 7 по 14 серпня на території Палацу Потоцьких відбувся “Krystynopol Summer Camp” - літній табір, мета якого допомогти працівникам палацу розчистити підземелля цієї давньої історичної будівлі, і, звісно ж, дізнатися більше про історію рідного міста. Ініціатор ідеї — Молодіжний ХАБ “Космодром”.

Учасниками табору стали учні різних шкіл Червонограда, Соснівки та Гірника, а також студенти. Червоноградські гімназисти взяли найактивнішу участь у всіх заходах. Серед них — і випускники Христина Пістун та Назар Саїдов, й учні 4-6 гімназійних класів Ольга Кондюх, Олена Федюра, Соломія Павлик, Марія Куць, Віталій Гарасимчук, Андрій Стефанів.

Кожен день табору виявився по-своєму неповторним. Кожна хвилина була настільки якісно  розпланована, що ніхто не нудьгував. Був окремо виділений час і на прибирання підземель, і на спілкування зі спікерами, і на перегляд під відкритим небом вечірнього кіно сучасних українських режисерів - “Тіні незабутих предків”, “Жива”, “Століття Якова”, “Поводир” та ін. Учасники розчищали підземелля від побутового та будівельного сміття. Кожній групі (5-6 чоловік) виділили окрему ділянку для робіт. Завдяки такому розподілу продуктивність  праці вражала високим рівнем. Уже другого “робочого” дня із підземелля вивезли значну частину відходів, які накопичувалися там десятками років. Окрім пилу, цегли, дерев'яних дощок та пластикових пляшок працьовитій молоді також вдалося віднайти серед сміття цеглу часів розквіту палацу, а саме 300-річної давності.

Не менш захопливою частиною табору були й лекції та бесіди зі спікерами. З зацікавленням слухали, як успішні люди йшли до мети, відкриваючи нові горизонти своїх можливостей. Захоплювались розповідями Андрія Левицького, який є співзасновником волонтерського табору “Будуємо Україну разом” та молодіжної платформи “Вільна хата” в Краматорську, про діяльність на сході України; Дениса Соболя — громадського активіста та голови громадської організації “Молодіжні Ініціативи Закарпаття” - про культурні заходи для молоді на Закарпатті; Тараса Тирка про історію розвитку математики та її значення у сьогоденні. Запам'яталися хвилини спілкування з Кетрін Фітч, волонтером Корпусу Миру, Анною Лозовою, представником Львівського обласного молодіжного центру, а також із представниками львівської організації Enactus LNU — Володимиром Процишином та Христиною Мокрій.

Більшість учасників (1з 58 зареєстрованих) жили в наметах, розкинутих на задньому подвір'ї Палаці Потоцьких. Щовечора активна молодь Червонограда, втомлена насиченим днем, таки знаходила сили посидіти біля вогнища і поспівати пісень під гітару.

Особливо сподобався нічний квест “Знайти привид Кристини”, коли учасники кемпу мали змогу більше дізнатися про трагічну історію Кристини-Гертруди Потоцької, шукаючи підказки про найстарішому району міста Червонограда. “Це була драйвова, нереально крута ніч. Квест був неймовірно цікавим і пізнавальним. У деяких моментах навіть було страшно!”. - такий коментар дали його учасники. Вони також мали змогу відвідати щорічний (вже шостий) фестиваль творчої молоді Львівщини “СоснаФест”, що проходив у Соснівці. Там отримали багато свіжих вражень від нової української музики різних стилів та від майстерності місцевих митців, які доходи від продажу своїх hand-made виробів перерахували на потреби АТО.

Усе хороше має здатність швидко закінчуватися. Проте і до цього організатори підійшли креативно. Останнього дня “Krystynopol Summer Camp” влаштував на головному подвір'ї Палацу Потоцьких невеличкий, проте чудовий бал, на якому учасники танцювали вальс та співали пісні українських виконавців.

Отже, “Krystynopol Summer Camp” - це табір для молоді, яка хоче не лише весело провести час в колі однолітків, а й бути корисним для свого рідного міста, допомогти відновити, зберегти хоч невелику, проте вагому частину його історії.

Олена ФЕДЮРА.

Учениця Червоноградської гімназії, слухач МАЛіЖу


  **********************************************


ПОПОВНІТЬ КОГОРТУ МАЛІЖАН!

Червоноградське відділення Міжнародної (Малої) академії літератури і журналістики оголошує набір слухачів з числа учнів шкіл Червонограда, Соснівки, Гірника, Сокальського району. Тут ви можете розвинути і реалізувати свої творчі здібності, мистецькі задатки у напрямках - “Література”, “Журналістика”, “Фотомистецтво”. 

Нашій Академії (центральний офіс — у Львові, ректор і засновник — Василь Тарчинець, Заслужений журналіст України), яка дії під егідою ЮНЕСКО, виповнилося 15 років, а Червоноградському відділенню — 6 років. Маліжани мають нагоду друкувати свої твори на міжнародному сайті МАЛіЖ, в інтернет-виданнях Новий український портал, МАЛіЖ-Червоноград (Бібліотека — 100%), Парафія храму Священомученика Йосафата м. Червонограда, у газеті “Сузір'я”, альманасі “Рекітське сузір'я”, брати участь у Міжнародному літературно-мистецькому фестивалі “Рекітське сузір'я”, який щороку проходить у липні в мальовничому Закарпатті. Цьогоріч червоноградські маліжани привезли аж десять (!) нагород у різних номінаціях!

Заняття відбуваються у приміщенні Червоноградської міської бібліотеки для дітей (вул. Андрея Шептицького, 1) у першу та третю неділю місяця. Початок о 10.30.

Спробуйте свої творчі сили, поповніть велику маліжанську родину!

Наталія КІЧУН-ЛЕМЕХ.

Керівник Червоноградського відділення Міжнародної (Малої) академії літератури і журналістики, член Української асоціації письменників.


  **********************************************


НА СЕМЕНА- КІЛЬКА НОВИХ РОКІВ

Якби ми ходили до школи ще століття два тому, то літні канікули тривали б у нас на два тижні довше. Шкільний дзвоник скликав би учнів за парти 14 вересня — на свято Семена (Симеона Стовпника)... Насправді, воно трохи не так. Бо якщо врахувати двотижневу календарну різницю між старим і новим стилями, то свято Семена припадало б таки на 1 вересня, а не на 14-те, як тепер.

Цей достойник Христової Церкви жив у 356-459 роках (103 роки!). Заснував новий вид чернечого подвижництва — стовпництво. На стовпі, заввишки 4 метри, у невеликій хижі він провів 50 років. Через строгий піст, ревну молитву до Господа Симеон мав дар яснобачення, зцілював Словом Божим хворих, до нього приходили за порадами навіть вельможі.

Але ж звідки взялася традиція розпочинати навчання саме у перший день осені, або ж Семенів день — за старим стилем?

Справа в тому, що на свято Симеона Стовпника (нагадаємо: тепер — 14 вересня) розпочинається новий церковний рік, а разом з ним колись розпочинали навчання вихованці духовних закладів освіти — бурс, братських шкіл, колегіумів, у тій же Києво-Могилянській академії. Це згодом передалося й для початкових (тоді називали — начальних) шкіл, ремісничих училищ, інших навчальних закладів. І нині дотримуються принципу розпочинати навчання на Семена в багатьох катехитичних школах, що діють при храмах. А ось у селах діти сідали за парти аж на свято Наума (тепер - 14 грудня!), коли допомогли дорослим впоратися зі всіма сільськогосподарськими справами у полі, на городі, в садах, заклали на зберігання новий врожай. Жартували: “Прийде Святий Наум — наведе дитину на ум”. Ох, якби то тільки від нього залежало... Знову ж, за старим стилем, з дня Наума починалася зима, бо свято припадало на 1 грудня.

Крім того, у XIV-XVII століттях на Семена українці починали святкування Нового року (тут уже — календарного, а не тільки церковного і шкільного). У Києві, наприклад, організовували ярмарки, масово запалювали свічки, влаштовували “весілля свічки”, бо дні помітно коротшали, тож хотіли прогнати темряву, дерева (не обов'язково ялинки) прикрашали барвистими стрічками, овочами та фруктами з нового врожаю. Уявіть собі гарбуза чи диню на березі... До речі, дерева не зрубували! Ото молодці! Робили це просто на вулицях, у садах, на подвір'ї. Малих хлопчиків підстригали (таке право мали священик, хресний батько) і вперше садовили на коней. Веселі гуляння, масові дійства зустрічі Нового року могли тривати протягом тижня.

До прийняття християнства (988 р.) і навіть на його початках східні слов'яни-язичники, що проживали на теренах теперішньої України, зустрічали Новий рік весною, коли природа прокидалася від зимового сну.

Тільки з 1700-го в Україні запровадили зустріч Нового року — 1 січня, як і в більшості народів. Щоправда, в Галичині, через близькість до Західної Європи, зрештою, католицької культури, таке запровадження відбулося дещо раніше.

А я ж вітаю школярів з Першовереснем, Днем знань! Для когось (маю на увазі першокласників) шкільний дзвоник пролунає вперше; для мене цей першовересневий дзвоник буде останнім...

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11-А класу Червоноградського НВК “Спеціалізована школа-колегіум №3”.


 **********************************************



ДЕ МЕШКАЄ БІЛКА?..

Ніколи не вагався з відповіддю на запитання: “Де мешкає білка?”. Вона була очевидною: “Звісно, у дуплі!”. Але й ніколи не замислювався над таким: а якщо не всі білочки зможуть знайти дупло, хоч і ліс великий?.. Скажімо, брак таких “помешкань”. Як тоді вони будуть вирішувати “квартирне питання”?..

Виявляється, що кмітливі білочки давно його вирішили — самі будуть гнізда. Про це я дізнався випадково, і навіть бачив таку хатинку. Та про все — за порядком.

...Десятки разів проходив у лісі повз стару високу сосну, але ніколи не звертав уваги на її крону, не вдивлявся у верховіття. Аж одного разу побачив високо на дереві дивне гніздо у вигляді кулі, завбільшки з футбольний м'яч.

- Який птах мостить так гнізда? - зацікавився, однак нічого путнього пригадати не міг.

Підказали дорослі: це — помешкання білочки. Потім я вже знайшов детальнішу інформацію в науково-популярній літературі, Інтернеті. Звірятко будує хатинку виключно з тонких гілочок і липового лубу (молодої кори). У середині стелить мох. Взимку буде зручно, затишно і тепло. А коли з'являються малята, то турботлива мама-білка ще ретельніше утеплює гніздо мохом. Трапляються, що оселяється у шпаківнях. Головне, аби могла пробратися крізь отвір.

Я став регулярно, наскільки дозволяв час, навідуватися до старої сосни, але господиню чи господаря ніяк не міг застати. Навіть не бачив десь поряд їхніх зимових запасів — грибів, настромлених на гілки. Тільки пізно восени вдалося побачити біля гнізда двох білочок — веселі, грайливі звірята.

- Майстерно збудували хатинку! - похвалив їх.

Маркіян ЛЕХМАН.
Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу



 **********************************************
“РЕКІТСЬКЕ СУЗІР'Я” - ГОЛОС МАЛіЖу

Четвертий номер альманаху — колективної книги вибраних творів слухачів Міжнародної (Малої) Академії літератури і журналістики “Рекітське сузір'я” (Львів: МАЛіЖ, 2017 — 304 с.), як і три попередні (виходить щорічно), вражає своєю змістовністю, багатством імен юних авторів — поетів, прозаїків, журналістів, есеїстів, художників, фотомитців.

На його сторінках надруковано твори понад 150 юних дописувачів, ілюстраторів з багатьох регіонів України — Львівщини, Донеччини, Одещини, Закарпаття, Рівненщини, Івано-Франківщини, Полтавщини, Києва, Тернопілля... Вони представляють як обласні центри, так і “повітові” міста та містечка — Слов'янськ, Виноградове, Мукачеве, Кузнецовськ... Наприклад, із шахтарського Червонограда на сторінках альманаху виступили учні місцевих шкіл — слухачі міського відділення МАЛіЖ Ольга Бучек, Маркіян Лехман, Максим Паславський, Юлія Симак, Олена Федюра та їхній керівник, член Української асоціації письменників Наталія Кічун-Лемех. Для когось це дебют у “Рекітському сузір'ї”, дехто вже став постійним дописувачем. Так чи інакше, але це неабияка моральна підтримка для тих, то хто творить, і прагне надрукуватися, донести свої думки до широкого загалу, читачів, поділитися сокровенним і почути думки інших.

Традиційно присутні тут й автори з-за кордону, ровесники наших — з Варшавського відділення МАЛіЖ. Вони є представниками української діаспори у Польщі, не вперше друкуються в альманасі.

Ректор МАЛіЖу, головний редактор та упорядник Василь Тарчинець доклав максимум зусиль, щоб видання вийшло цікавим, ошатним, багатоілюстрованим.

Відкриває альманах вступна стаття Василя Тарчинця “Нам — 15!”. Такий ювілей святкує дитячо-юнацька Академія, яка, до речі, діє під егідою ЮНЕСКО. Про роботу МАЛіЖу, регіональних відділень, щорічний фестиваль “Рекітське сузір'я” розповідають публікації проректора Ангеліни Оборіної, кураторів та керівників Тетяни Балагури, Тетяни Кривошапки, Ольги Урсти, Людмили Рачук та інших.

Звісно, насамперед цікавить, про що пишуть діти, юнь? Їхня творчість таки доволі поліфонічна щодо тем, підходів їх розкриття, особливостей та манери письма — Україна, її історія і люди, проблеми сьогодення, молодіжні питання, духовність, суспільна мораль, рідна школа, батьки, краса природи... До всього вони небайдужі! А, головне, пишуть щиро, відверто, зрештою, намагаються це робити майстерно. Трапляються тексти, що якби не побачив під ними підпису автора-початківця, то сказав би: “Таке міг написати тільки зрілий, досвідчений літератор!”.

Хай щастить “Рекітському сузір'ю”, редколегії! І діти, і дорослі з нетерпінням чекають наступного випуску альманаху і вже готують для нього твори.
Тарас ЛЕХМАН, журналіст


  **********************************************

КУПАННЯ ЖАБЕНЯТ

Полудень. Несамовита літня спека, хоча літо вже добігає кінця, а з ним мої останні “великі” шкільні канікули. Скошена отава духмяно п'янить. На лузі ніде сховатися від палючого сонця. Квіти, яких не зачепила коса, живцем “горять” під сонячним промінням.

Скраю сіножаті є чагарники верболозу, а поміж ними — невеличке плесо (озерцем не назвеш), тож шукаю рятівного затінку там. Здавалося б, нічим не приваблива водойма, де більше болота, ніж води. Але ж у ній також вирує життя крихітних істоток. Цікаво спостерігати за ними! Принаймні мені такі спостереження приносять неабияке задоволення, внутрішнє заспокоєння, завжди відкриваю світ нового, досі не баченого, дивуюся гармонії Природи. Можливо, що сприймаю дещо наївно, по-дитячому романтично, казково, хоча вже на порозі дорослого життя, адже попереду лише рік навчання у школі, але щирим серцем, бо люблю все живе!

Мою увагу привернуло троє жабенят, які сиділи на широкому листку латаття, мов на плотику — водному транспортному засобі, і разом з ним легенько погойдувалися на хвилях. Побачивши мене, враз стрибнули у воду. Сховалися. Все ж цікавість перемогла. Я завмер, а жабки знову забралися на “плотик” і стали ретельно вивчати непроханого гостя, який порушив їхній спокій. Тільки зроблю рух — вони знову шубовсть у воду. Через деякий час вже знову на “плотику”. І так повторювалося з десяток разів.

- Ох, з вами б скупатися! - розмірковую. - Однак тут води “жабі по коліна”, ледь п'ятки намочу...

Раптом по плесу промайнула чиясь тінь. Глянув у небо. Низько над водою пролетів лелека. Йому вже скоро у вирій. Птах повільно зробив ще одне коло і сів на протилежному від мене березі.

Жабенята здогадалися: буде на них полювання! Тому, не гаючи часу, враз зістрибнули з “плотика” і сховалися у густих заростях очерету і татарського зілля...

Маркіян ЛЕХМАН.
Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “Спеціалізована школа-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу

 **********************************************

ЧУБАРОЧКИ

Мені не раз доводилося писати про синичок — веселих, гомінких, наших добрих сусідів й охоронців саду. Радію кожній зустрічі з ними, хоча бачу цих пташок по кілька разів на день. Але писав тільки про великих синиць, які зустрічаються найчастіше. Бо “просто синиць” не буває! Крім великих є ще й такі види: синиця вусата, синиця довгохвоста, синиця блакитна, синиця чорна, синиця (гаїчка) болотяна, синиця (гаїчка) пухляк, синиця чубата...

Більшості з них я ніколи не зустрічав. Щодо синиці чубатої, то мені таки поталанило. Не скажу, що часто, але кілька разів спостерігав за ними у лісі, навіть у парку та приміській лісосмузі. Взимку бачив їх у “компанії” з великими синицями, що пов'язано з міграційними процесами у пернатих. Адже чубаті синиці водяться у Північному Поліссі, Карпатах. Зрідка прилітають і на інші терени. Наш Прибузький край належить до зони Малого Полісся.

Спочатку не второпав, що то за пташки. Сприйняв за якихось інших пернатих, тільки не синичок. Як для себе, назвав їх - “чубарочками”. Лише коли почав гортати біологічні довідники (повірте, багато довелося переглянути літератури), “копирсатися” в Інтернеті, то з'ясував, що це були таки синички, а саме — синиці чубаті.

Кілька слів про них зі “Шкільного визначника хребетних тварин” (автор — О.М. Цвелих): “Птах менший за велику синицю. На голові стирчить загострений чорно-смугастий “чубчик”. Верх тіла бурувато-сірий, низ рудувато-білий, “щоки” білі. На підборідді і боках голови чорні плями”.

Як на мене, “чубарочки”  не зовсім схожі на синичок, не мають жовтого пірячка на грудях і животику, чорної смуги, що розділяє жовтий “сарафан” навпіл, але все ж вони — синички!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


  **********************************************
“СОЛОКІЯ” ПЛИНЕ ДО ЧИТАЧІВ

“Спочатку було Слово...”. Людина, з Волі Божої, також є творцем Слова і його носієм. А душа письменника — це оголені нерви-струни, які постійно потрапляють під болюче подразнення усіх перипетій життя, що згодом лягає рядками на аркуш паперу і йде до читача. Таке читаємо у вступному слові до літературного і мистецько-краєзнавчого альманаху “Солокія” (Червоноград: ТзОВ “Червоноградська міська друкарня”, 2017. - 184 с.). Але, щоб оте, щиро написане автором, дійшло до читача, на жаль, через економічні, фінансові труднощі далеко не кожен зможе надрукувати. Адже книги здебільшого доводиться видавати власним коштом, невеликими тиражами, що не завжди може виявитись самоокупним. Не кожний талановитий поет, прозаїк, есеїст, публіцист здатний водночас бути й менеджером чи, скажімо, “пробивною, діловою людиною”. Він — не від світу цього... Але він так потрібний суспільству!

Червоноград, Прибузький край має чимало талантів, і не тільки з числа тих, хто пише, а й малює, творить графіку, різьбить по дереву, ліпить скульптури, виготовляє декоративну кераміку, пише музику... Це -  також Слово, Слово мистецтва. Додамо і тих, хто досліджує скарби історії, певні закодовані знаки з минулого, які передали через тисячоліття наші пращури нам, сущим, і просять зберегти для прийдешніх поколінь.

Тож у місцевих меценатів Михайла Чемериса і Михайла Махника (той, до речі, сам пише художні твори, малює картини), людей, не байдужих до української культури, духовності, Рідного Слова, визріла ідея — видати альманах, на сторінках якого місцеві автори змогли б надрукувати свої літературні твори, репродукції картин, історико-краєзнавчі дослідження тощо. До них долучилися керівник ГО “Автомайдан-Червоноград” Ігор Грабінський, підприємці, громадські активісти, які пожертвували власні кошти на видання “Солокії”. Назва не випадкова. Солокія — річка нашого краю, яка протікає околицею Червонограда і впадає у Західний Буг; та й саме слово “Солокія”, погодьтесь, милозвучне.

...Урочиста подія! Нещодавно у Червоноградській міській дитячій бібліотеці для дітей відбулася презентація першого номера альманаху. Усіх присутніх — меценатів, редакційну раду, авторів, гостей привітала заступник директора Червоноградської централізованої бібліотечної системи по роботі з дітьми Надія Дуда. Ініціатори створення альманаху розповіли про його структуру (тут представлено поезію, прозу, публіцистику, історико-краєзнавчі дослідження, репродукції картин, архівні фото тощо), основні теми публікацій, їх різножанрову палітру, перспективи видання наступних номерів (принаймні, виходитиме щорічно, і вже триває підготовка другого номера).

Про актуальність появи цього альманаху і саме тепер, коли інформаційний простір, а не тільки наші терени, намагається окупувати Росія, про правдивість, злободенність, щирість публікацій, де висвітлено багато нагальних проблем (зокрема АТО), говорили ініціатори видання Михайло Чемерис і Михайло Махник, директор ТзОВ “Червоноградська міська друкарня” Олександра Червінська (саме працівники цієї друкарні виконали всі поліграфічні роботи, здійснили верстку, дизайн), автори й гості — секретар Червоноградської міської ради Олександр Грасулов, командири місцевих військових частин В. Крук та А. Вітушка, депутати Львівської обласної ради Ігор Грабінський і Михайло Нискогуз, адміністратор церкви Пресвятої Богородиці — Владичиці України о. Володимир Ващук, директор Червоноградської філії Львівського музею історії релігії Галина Гриник, директор ЗШ №5 Богдан Попик, директор Централізованої бібліотечної системи Надія Покотило, голови літературно-мистецьких об'єднань “Третій горизонт” Ольга Голузинець, “Оберіг” Оксана Карнага, ім. Василя Бобинського Михайло Репецький, головний редактор газети “Гірник” Лариса Гуменюк, поети, прозаїки Ігор Дах, Богдан Мороз, Ганна Кузьмак та інші.

Зворушливо звучали слова подяки (навіть це було сказано в кулуарах) юних авторів — школярів, слухачів Міжнародної (Малої) Академії літератури і журналістики Ольги Бучек (ЗШ №1), Олени Федюри (гімназія), Маркіяна Лехмана (НВК — СШ №3), Юлії Симак (студентки ВПУ №11); а також — Діани Матвеєвої (ЗШ №12), Романа Царика (гірничо-економічний коледж). Вони ж читали свої твори.

Одна з умов видання альманаху — надати місце для художнього слова юним, для репродукцій їхніх малюнків (як от Анастасії Пурі, ЗШ №5).

Чим живе Кристинопіль-Червоноград, який святкує 325-ліття, Прибузький шахтарський край, як зберігаються і досліджуються скарби минулого, твориться нове мистецтво — розповідають статті міського голови Андрія Залівського, генерального директора ДП “Львіввугілля” Андрія Дяченка, музейних працівників Галини Гриник, Тамари Захарко, Галини Гораль, Юлії Бурко, директора Народного дому “Просвіта” Іванни Ейхорн, журналістів Марії Кречківської, Світлани Ратушняк, Світлани Тверітнєвої. З духовним словом звернулися до читачів о. Володимир Ващук й о. Іван Біловус. Загалом, на сторінках альманаху представлено майже 80 авторів, кожен з яких безкоштовно отримав примірник “Солокії”.

Часопис відразу став регіональним. Адже у ньому дописи літераторів, журналістів, краєзнавців, роботи художників не тільки з Червонограда, а й Соснівки, Гірника, Сокальського та Радехівського районів. І ця авторська географія буде розширюватись.

Альманах також подаровано бібліотекам Червонограда, школам, училищам, коледжу, закладам культури...

Тарас ЛЕХМАН, журналіст

**********************************************
СИНИЧКА

Бабуся насипала курям на обід корму — зерен пшениці, крихт хліба тощо. Півник Султан відразу скликав свій гарем до столу. І тут з'явилася зграйка синичок — п'ятеро пташок. Сіли на плоті та стали терпеливо чекати своєї черги, аби також пообідати. Насправді, у літню пору для них поживи скрізь і всюди, та селянські харчі таки смачніші. Вони вже добре вивчили: допоки кури їдять, то нікого до себе не підпускають — ні синичок, ні горобців, ні голубів... Хоча корму вистачить для всіх.

Та у зграйці опинилася маленька синичка, яка щойно покинула гніздо і ледь навчилася літати. Наївна, довірлива, все її цікавить і все відкриває в цьому світі вперше. Очевидно, що не послухала поради дорослих і стрибнула з плоту поміж курей. Поласувати зернами пшениці й крихтами хліба не вдалося, кури відразу прогнали її. Дорослі синички на плоті про щось гомоніли, наче навчали уму-розуму малу.

Кури пообідали і подалися у садок. Тепер — черга синичок. Мала проковтнула кілька зернин і вже наситилася. А й бо справді, скільки їй потрібно?..

Далі стала вивчати подвір'я, заглядати у кожний закуток, потім сіла на підвіконня і дивилася у вікно: що там у хаті діється, хто проживає... Така вкрай безпечна поведінка неабияк насторожила дорослих синичок: невгамовно пищать, свистять, застерігають її... Та куди там! Непослух, а не дитя...

Ось вона вже опинилася біля песика Нори, хоче познайомитися. Нора крутить-вертить головою, присідає, мете хвостом, дає лапку, показує, що рада новому приятелю. Але таке знайомство швидко набридло синичці, і вона пурхнула до киці Лоліти, яка відпочивала у затінку під деревом. Однак киця не звертала на неї уваги, зосереджено думала про щось своє. Заприятелювати не вдалося.

Ні Нора, ні Лоліта пташенят не ображають, за курчатами не полюють. Щоправда (це давненько було), якось Лоліта спробувала чатувати на ластівку, то тоді такого прочухана отримала від бабусі, що запам'ятала на все життя... Тепер — ні-ні! Тим паче, коли курочку чи півника рубають, то й песикові і киці щось перепаде смачне. Тому, хай краще підростуть.

Тим часом дорослі синички влаштували справжній пташиний ярмарок: бентежаться, шумлять, гомонять.., а нечемне дитя й далі не слухає.

Нарешті мале пташа сіло біля мене (відверто кажучи, дуже цього хотів!), на відстані витягнутої руки, заглядає в очі. Я завмер, щоб не налякати, посміхаюся і тихцем говорю до неї:
- Чого ти така довірлива? Не кожен песик і котик не стануть на тебе зазіхати. Стережися їх! Та й люди бувають різні. Спіймають тебе, посадять у клітку, будеш їх веселити, а вони потішатися тобою, тільки-от вік у неволі проведеш...
Мала синичка, мабуть, зрозуміла мою мову (хочеться вірити у таке!), пурхнула до дорослих — і зграйка зникла поміж деревами у садку.
 Маркіян ЛЕХМАН.
Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “Спеціалізована школа-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


 ************************************************

ПЕРШИЙ І ОСТАННІЙ ПОСТРІЛ

(З циклу “Рідна природа”)

Послухати дядька Івана, приятеля мого тата — одне задоволення.

- Веселий, невгамовний балагур, - каже тато. - Але це тільки на перший погляд. Насправді, він дуже серйозна, відповідальна і чуйна людина.

Так от, люблю слухати його цікаві розповіді про звірят і пташат, рослини, словом, про природу.

Одного разу дядько Іван розповів мені, як хотів стати мисливцем. Начитався багато (аж забагато!) книг про полювання, особливо художніх, і, овіяний романтикою, оформив усі необхідні документи (ох, і важка це процедура!) та й придбав рушницю. Стріляти підучився в тирі, бо в армії хоч стріляв по мішенях, та призабув.

- Тож яким було ваше перше полювання? - запитую дядька Івана.

- Років двадцять минуло з того часу. Якраз напередодні Нового року, рано-вранці пішов я на зайця. Ото, думаю, підстрелю вухатого, а дружина приготує із зайця смачну новорічну вечерю. Ми щойно побралися з нею. Хотілося якось “похвалитися”.

На білому снігу заячий слід не довго довелося шукати. Ледь не відразу надибав на нього у лісі. Далі він вивів мене на узлісся край поля. Тихцем пройшовся трохи полем, аж бачу в 50-60-ти метрах від себе зайця, білого, мов той сніг, та таки розгледів. Завжди обережний вухань повівся безпечно: не звернув на мене уваги, бо щось знайшов під снігом — моркву чи капусту, яку згубили господарі, смакує, ласує нею. Я вмить скинув з плеча рушницю, прицілився і... раптом мене охопила туга, якийсь неймовірний жаль, біль у серці: невже застрілю це миле звірятко... Таки вистрілив, але без прицілу, навмання, бо рука все одно тремтіла. Промахнувся — і зрадів цьому!

Зайчисько враз став на задні лапи, здивовано глянув на мене, однак не втікав. У його погляді я побачив благання і, здається, почув заячий плач:

- Не вбивай мене! Я також хочу жити!..

Трапляються ж дива перед Новим роком, особливо у Новорічну ніч. Тоді, кажуть, навіть звірята говорять людським голосом...

Ще один патрон залишався у другому стволі рушниці. Підняв дуло вверх і пальнув угору, опісля гукнув до зайця:

- Втікай, вуханю, втікай! Тут багато мисливців, але не всі такі щиросердні, як я.

Заєць дременув у гущавину лісу, де легше сховатися за деревом від пострілу.

Тоді я збагнув: не зможу стріляти у звірят і птахів, не стану мисливцем. Тож згодом рушницю продав. А тоді, на Новий рік, дружина замість зайчатини приготувала кролятину, яку придбала на ринку. Також смачно! Щоправда, трохи покепкувала з мене, але вчинок схвалила.

Втім, постійно гуляю лісом, полем, лугом, збираю лікарські трави, гриби, ягоди, милуюся красою Природи, радію кожній зустрічі зі звірятком чи пташатком. Кожному з них кажу: “Привіт!”. Оце і є мій мисливський постріл. Ним ще ніколи не промахнувся!

Маркіян ЛЕХМАН.
Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу


 **************************************************  

БРАТИ ТІЛЬКИ ЖИВИМ!..

Розпочалися мої останні літні канікули. Наступного року закінчую школу. Вирішив кілька днів погостювати в дідуся і бабусі у селі, допомогти у полі, на сінокосі. Тут завжди цікаво, весело, а ще став свідком кумедної пригоди...

Одні господарі придбали у лісовому мисливському господарстві живого не вельми великого дикого кабанця — підсвинка (так у нас називають). Адже готувалися до весілля і вирішили запекти його для молодят та гостей. Облаштували для кабанця вольєр. У молодят вже й день шлюбу наближався. Недовго залишилося кабанцю тішитися ситним життям.

Відчувши, що скоро стане “весільною жертвою” (звісно, тут я пожартував), дикий веприк знайшов у вольєрі лаз і подався навтьоки. Щастя, що це побачила господиня і наробила галасу не все село. Першими поспішили за втікачем сусіди — здорові чолов'яги. Один грав у футбол, інший служив прапорщиком у прикордонних військах, років три, як звільнився у запас. Обоє вміють швидко бігати. Та кабанчик, виявляється, ще спритніший. Відразу замахнувся на марафон. Не наздоженеш! Дядечки вже видихнулися, а він петляє вулицями села, хоч би що. Хтось спробував перегородити вепру дорогу, так той ледь з ніг не звалив. А господиня ще й наказала: “Брати тільки живим!...”.

До переслідувачів долучився дядечко-мисливець. Навіть утрьох не можуть упіймати кабанця.

...Ось вже веприк опинився на краю села, а там відразу починається широке поле, поросле житом та пшеницею (шукай потім вітра в полі), а далі — ліс...

- Стій! Стріляти будемо! - у відчаї вигукнули дядечки-переслідувачі.

Кабанчик зупинився. Мабуть, також трохи втомився. Але у відповідь на “Стій! Стріляти будемо!” тільки посміхнувся (це вже мої домірковування та фантазії): “Чим стріляти? Сезон полювання ще не відкрито. А ви, дядечко прапорщик, вже три роки, як не тримали зброю в руках і, взагалі, це вам не прикордонна служба. Про третього мовчу. Той звик тільки за м'ячем бігати... Та й господиня наказала, щоб брати мене живим!...”.

Усі троє завмерли, стали спостерігати за вепром з відстані метрів сто чи трохи більше. Той — за ними. Наче, лісовий звір заспокоївся. Але як далі чинити?..

І тут сусідові-мисливцю спала геніальна думка. Він помчав додому, добре, що недалеко, і спустив з ланцюга свого мисливського пса-здорованя. Пес не розгубився, знає службу! Стрімкий пробіг, один-два стрибки і схопив міцними щелепами кабанця зверху за шию. Враз повалив на землю, притиснув масивним туловищем, тримав доти, допоки не підійшов господар. Кабанця закутали у рядно і віддали живим, як і просила, власниці. Ця вже посадила кабанця у надійний “карцер”.

Славне весілля справили молодятам! Щоправда, я там не був, не пив (та і не п'ю!), не гуляв, тож розповідати не буду. От тільки цікаво, чи почастували кабанцем розумного мисливського песика?.. Він того вартує!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу
 **********************************************


ЛІСОВА ГОСТЯ

Люблю Природу! (Зумисне пишу з великої літери, бо це — Творіння Боже!). Люблю тварин! Читаю про них літературу. Упродовж кількох років збираю вирізки, ксерокопії з газет, журналів, роздруки з Інтернету про цікаві пригоди “братів наших менших”. Нещодавно мій архів поповнився вирізкою з Червоноградської міської газети “Новини Прибужжя” (8. 06. 2017 р.). На жаль, автор замітки “В місто забігла сарна...” (з фото) чомусь не подав свого прізвища. 
А варто було б згадати про нього! Однак годі стриматися, щоб не зробити невеличкий огляд цієї публікації. Ні, це зовсім не плагіат. Є такий журналістський жанр — огляд преси.

...Бідну косульку виявили на території спортивного комплексу “Шахтар”. Забігла в огорожу, а вибратися не могла. (Переповідаю без цитат, своїми словами). Тварина була налякана кимось чи чимось, поранена. Після телефонного дзвінка працівників спорткомплексу “Шахтар” на допомогу несподіваній лісовій гості прийшли голова міського відділення Українського товариства мисливців та рибалок Володимир Зеленохат і єгер Володимир Якимчук, а також працівники ветаптеки. Тварину оглянули. Ветлікар зробив два уколи, щоб зняти косулі біль та шок, обробив рани. Кілька днів вона перебувала у вольєрі під наглядом добрих, чуйних людей, а потім її відпустили у ліс.

В цій історії тішить й таке: не перевелися звірі, дикі птахи у Прибузькому краї! А то не раз бачу, як ідуть мисливці з рушницями на полювання, і міркую: “Цих мисливців більше, ніж звірят і пташат”.

Можливо, що сарна втікала, рятувалася від жорстоких людей, а потрапила у добрі людські руки...

Маркіян ЛЕХМАН.
Учень 11 “а” класу Червоноградського НВК “Спеціалізована школа-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу.

***********************************************

ГОДИННИК, ПОТЯГ І... КОРОВИ

Полудень. Корови вдосталь напаслися на лузі і лягли відпочити. Добре, що день не вельми спекотний, та все ж літнє сонце змушує пастухів шукати затінку. Удвох із сусідкою — жінкою старшого віку, у прабабусі мені годиться, сіли під розлогою у кроні вербою. Знаючи, що сьогодні її черга пасти корів, сам зголосився піти у напарники, замість своєї бабусі, адже здавна повелося у селі — мають один одному допомогти. Тим паче, що люблю послухати розповіді тітоньки Валентини — так звати сусідку.

- Тітонько Валентино, розкажіть щось цікаве, - прошу сусідку.

- Цікаве?.. - перепитала вона. - Ти спершу скажи, котра година.

Я витягнув з кишені мобілку, подивився і:

- Дванадцята, - відповів.

- Через годину будемо гнати корів додому на обідню дійку, - саме так і сказала тітонька Валентина. - А тепер про цікаве...

Вона замислилась на хвилинку, лагідно посміхнулася і розпочала свій монолог:

- Тепер за годинником, за мобільним телефоном можна дізнатися котра година і що далі робити, що планувати. А колись...

...Про ці епізоди з дитинства розповідала моя бабуся. Годинник ж бо тоді не у кожного був, а якби хтось заговорив про мобілку, то відразу назвали б недоумкуватим.

Дитиною їй разом з однолітками з дня у день доводилося пасти корів. Час визначали  за тінню. Якщо вона від палиці вдвічі довша — вже обідня пора. Інколи хтось з господарів виходив на край лугу і гукав до пастухів: “Час гнати корів додому!..”.

Пасли, як правило, до заходу сонця. Дні особливо довгими видавались у червні. Воно так і є у природі: 22 червня — найкоротша ніч у році.

Не раз просила бабуся Господа: “Боженько, спусти хутчій сонце за обрій, а то воно само ніяк не зайде. Ще так хочеться після пасовиська з дітьми погратися...”. Але які там ігри... Приходила ввечері додому втомлена, повечеряла і лягала спати. Тут же засинала. А вранці, ледь не зі сходом сонця, знову пасти череду.

Щодо годинника, то сталося диво, його замінив потяг. Поза селом проклали “штреку” (так колись в Галичині називали залізничну колію) і пустили це диво техніки. Потяг проходив повз село чотири рази на день. Тобто здійснював два рейси від станції до станції (з урахуванням зворотнього напрямку). Ніколи не порушував графіку. Стукіт коліс потяга добре було чути й на лузі.

Вранці, тільки застукотів потяг, господарі виганяли корів на пасовисько. Коли потяг повертався, гнали корів на обід додому. Після обіду знову під стукіт коліс потяга виганяли корів на луг пастися. А ввечері потяг давав сигнал: “Час додому!”.

Та найцікавіше те, що через три-чотири дні корови самі навчилися визначати час за стукотом коліс потяга. Тільки він наближався, корови без команди пастуха шикувалися у “шеренгу” і чалапали додому. Скажи, чи не розумні тварини?..

...Солодкий, ніжний голос тітоньки Валентини, наче та колискова, заколихав мене. Я так і заснув під вербою. Мені наснився потяг, чомусь вусатий дядечко-машиніст у строгій формі залізничника, але зі щирою посмішкою, який давав сигнал-гудок коровам: “Час додому!..”.

Розбудив мене теплий дотик руки тітоньки Валентини і її запитання:

- Маркіяне, котра година?

- Тринадцята, - глянувши на мобілку, відповів. - Час додому...

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 10 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу




 **********************************************

МАЛІЖАНСЬКОЇ КОГОРТИ ПРИБУЛО!

Валерія Василишин закінчує 11 клас Червоноградської ЗШ №2, мріє про журналістику. Має публікації у періодиці, колективних дитячих збірках, в інтернет-виданнях, виступи в ефірі радіостудії “Новий Двір”, брала участь у фестивалі “Рекітське сузір'я”.  Крім того, що пише вірші, прозу, замітки, ще й гарно малює.


Лише рік тому вона стала відвідувати заняття у Червоноградському відділенні Міжнародної Академії літератури і журналістики, але відразу “влилася” у творчу спільноту, розкрила свій талант, творчі задатки. Не раз брала участь у спільних маліжанських виступах перед учнями шкіл Червонограда. Її завжди тепло сприймає аудиторія.

...І ось урочиста мить: нещодавно керівник нашого відділення, поетеса Наталія Кічун-Лемех вручила Валерії Василишин членський квиток МАЛіЖу.

Вітаємо!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 10 “а” класу Червоноградського НВК “СШ-колегіум №3”, слухач МАЛіЖу.

 ***********************************************
 РІЗДВЯНА ПІСНЯ ЦВІРКУНА

З-поміж усіх свят церковного календаря якось по-особливому люблю новорічно-різдвяні, з їхніми колядками, щедрівками, посіваннями-віншуваннями, ялинкою і дідухом та, насамперед, урочистими Богослужіннями у церкві... Мине одне Різдво Христове, а я вже з нетерпінням чекаю приходу наступного. Коли пишу ці рядки, то не так вже й багато часу залишилося до нього.

Один Святий Вечір запам'ятався особливо. Я з батьками гостював у дудіся і бабусі у селі. Помолившись, з першою зорею сіли вечеряти. Ласий до солодкого, відразу “накинувся” на кутю. Зрештою, з неї починають святу вечерю. Інших дванадцять страв мене майже не цікавили. Батьки і дідусь з бабусею махнули рукою, Повір'я: на Святий Вечір дитину не можна сварити, картати.  Вечеряли у старій дерев'яній хаті, що слугує кухнею і коморою. Воно тут якось затишніше, більш традиційно, постають картинки сивої давнини. Надворі сніг по коліна, мороз тріщить і малює на шибках кришталеві квіти, а у старенькій дерев'яній хаті тепло-тепло. Весь день горіла піч, бабуся і мама клопоталися біля неї, щось готували, я ледь встигав носити дрова.

Після вечері всією сім'єю стали колядувати. Тільки доспівали першу колядку, як озвався цвіркун, та так, що аж ледачкуватий кіт на припічку відкрив очі. Трапляються ж дива у Різдвяну ніч! Цвіркун ожив від тепла й затишку, прокинувся посеред зими. Десь заховався між дерев'яними брусами і балками, у щілині, й собі вирішив посвяткувати.

Тоді, ще семилітнім хлопчиною, я був певен, що цвіркуна розбудив Новонароджений Ісусик, аби привітав Дитятко Боже, господаря і господиню, їхніх дітей і внука зі Святим Вечором, Різдвом Христовим. І тепер хочеться вірити у цю різдвяну казку. А, може, воно й справді так?!. Вірте! Головне — вірте!

Та як би там не було, тільки ми стали співати наступну колядку, як цвіркун враз замовк, наче прислуховувався до людських голосів. Завершили спів, настала його черга. І почалося: то ми колядуємо, то звучить різдвяна пісня цвіркуна. Сюрчить насамовито! Така маленька комаха, а такі звуки видає! Якось веселіше стало на душі від цього співу, всім додало радості. Хоча, на Святий Вечір, завжди має панувати радість. Інакше бути не може!

Зумисне вимкнули світло, але свічку на столі не гасили. Цвіркун почав ще дужче виспівувати. Ніч, темрява, місяць чи зоря (в цьому образі — свічка) — це його стихія. Цвіркун — нічна комаха.

- Ой, завтра буде відлига, потепління, якщо цвіркун так голосно сюрчить, - прокоментував дідусь і не помилився, бо добре знає прогностичні прикмети.

Й справді, йдучи вранці до церкви, відразу відчули відлигу після міцного морозу.

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 10-А класу Червоноградського НВК СШ-колегіум №3, слухач МАЛіЖу

  ************************************************

ПОЧУТИ ДУХОВНЕ СЛОВО!

Щонеділі об 11. 30 у греко-католицькому храмі Священомученика Йосафата м. Червонограда можна послухати духовні лекції, які проводить для юні і молоді священик церкви, отець-доктор Василь Палчинський. Власне, це є довірливі розмови, бесіди, діалоги, які  навчають добру, вмінню жити для Бога, аналізують наше життя, вчинки; можна почути й слушні поради, настанови.

Аналізуючи Святе Письмо, о. Василь Палчинський завжди, як приклад, говорить про реалії сьогодення. Якщо уважно прочитати будь-який фрагмент зі Святого Письма, то зрозумієш, що щось аналогічне може статися (або вже й сталося) з тобою.

Завітайте на ці лекції! Вони відкриті для представників усіх конфесій. Тут дізнаєтеся багато цікавого, пізнавального, корисного. Головне, почерпнете інформацію у невимушеній атмосфері, поспілкуєтеся і зі священиком, і зі своїми ровесниками.

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень Червоноградського НВК СШ-колегіум №3, слухач МАЛіЖу

 ************************************************  

КВІТИ КОНЮШИНИ І... МОРОЗ

(З фенологічного щоденника)

14 жовтня — велике церковне свято Покрови Пресвятої Богородиці. Якраз у цей день вдарив перший морозець, який у народі називають “покровським”, земля вкрилася срібною памороззю, а калюжі — тонесеньким шаром льоду, перетворившись на дзеркальця. У таку пору час збирати калину.

Днем опісля завітав до бабусі Лесі у село. Ранок видався напрочуд гарним. Знову “підморозило”. Привітавшись, відразу подався у садок. Благо, що шкільні канікули, можна допомогти по господарству. Акуратно назрізав у кошик червоних кетягів калини, назривав у глечик ягід обліпихи (також корисні для здоров'я!), а ще знайшов кілька опеньків. Ох, і смачний суп приготує бабуся! На них щойно відкрився сезон. Опеньки давненько ростуть у цьому садку. Щоосені можна назбирати 3-4 відерця. Не відразу, а поступово, через день-два. Чорно-коричневі шапочки грибів також вкрилися легенькою памороззю.

І от дива: поряд з ними зацвіла конюшина. Байдуже, що морозець. Красуються на осінньому сонці, яке “світить, та не гріє”, її фіолетово-сині голівки, мов мініатюрні їжачки, скручені у клбочки, щоправда, не колючі.

Конюшина, як відомо, масово цвіте у червні, навіть, як поспостерігав, у липні. А тут — посеред осені...

Літо було доволі спекотним, посушливим, господарі не встигали поливати грядки водою. Аж у вересні і на початку жовтня випало кілька рясних дощів. Можливо, що конюшина надолужує згаяне... Хто знає... Трапляються ж дива у природі!..

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 10-А класу Червоноградського НВК СШ-колегіум №3, слухач МАЛіЖу

************************************************  

УЧИТЕЛЬ

Люблю дзвінок і крейду на столі.

Люблю усе, що може дати школа.

У ній вже свято. Рідні вчителі,

І гамір, шум, життя бринить довкола.

Мій вчитель — це опора навіки,

Взірець знання, науки і натхнення.

Його слова, його ясні думки,

І помилкам у нього є прощення.

Я вчителю троянду принесу,

І ще знання — букет, який не в'яне.

Люблю життя. Люблю його красу.

Я вірю, краще, все ж таки, настане!

Юлія СИМАК.

Студентка Червоноградського ВПУ №11, слухач МАЛіЖу

 ************************************************  


ЗВУКИ ОСІННЬОГО ЛІСУ

(З фенологічного щоденника)

Кожної пори ліс щоразу виграє нову оркестрову мелодію. Весною він сповнюється веселим, бадьорим пташиним співом. На початку літа, у червні, завмирає. Пернаті вже вивели у гніздах пташенят, тепер посилено годують, літають у пошуках їжі для своїх ненаситних малят. Їм не до співу. Тільки верховіття дерев під подихами вітру зрідка порушують лісову тишу та гул джмелів. Спливе трохи часу — і молоді птахи, які покинули батьківські гнізда, пробуватимуть свої голоси. Ох, як ще невправно співають, але і їх приємно слухати.

Особлива мелодія осіннього лісу, хоч і мінорна, навіює смуток. Повсюди чути шурхіт опалого листя: під ногами, коли ступаєш, від крапельок навіть дрібнесенького дощу (“мжички”), від подихів того ж вітру. А дмухне сильніше — важко застогнуть старі високі сосни, зашумлять їхні густі розлогі крони. Восени це виразно чути, аж у вухах бринить.

...Вітер задає тон мелодії осіннього лісу: то гучніше він гуде, то стихає, то у пориві піднімає із землі опале листя і кружляє з ним у несамовитому вихорі. До учасників цього імпровізованого танцю долучається листя, яке щойно падає з дерев. Допоки впаде на землю, встигне добряче покружляти. Павутиння, натягнуте між деревами, мов струни, враз рветься і, здається, бринить. (Звісно, це — перебільшення). Та все ж, звучить сумна мелодія осіннього лісу.

...Змовкли птахи, навіть ті, що не відлітають у вирій. Свист синиці, цвірінькання горобців, скрегіт завжди чимось здивованої сороки, каркання ворон почуєш тільки на узліссі, поблизу села. Ці пернаті перед зимою перебираються поближче до людських поселень. Щоправда, привітав мене веселим свистом завжди бравурний, прудкий повзик. Та й той хоче перебратися на зиму ближче до людей. У годівничці швидше щось знайдеш, ніж у лісі. Бува, що скрине сойка і неодмінно загубить жолудя. Невгамовно барабанить дятел. (Барабанить він будь-якої пори року).

Але, прогулюючись осіннім лісом, дякуєш Природі і за ці звуки, бо і в них є щось чарівне, загадкове, особливо для тих, хто любить Природу, любить усе живе. Компенсує мінорні мелодії багатство кольорів, якими обдарувала Природа осінній ліс.

...Надвечір'я. В осінньому лісі скоро смеркається. Час повертати додому. Наче проводжаючи мене, озвалася сова — моторошно “загула”. Чи, може, хотіла налякати?..

Не боюся, звик! Не раз чув їх.

...Останній акорд на сьогодні. У піднебесних сутінках сумно закурликали (ще кажуть: “затрубили”) журавлі. Ці голоси не такі, як весною, радісні. Важкими помахами крил відлітають у вирій.

Повертайтеся, птахи, хутчій додому, приносьте весну на крилах!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 10-А класу Червоноградського НВК СШ-колегіум №3, слухач МАЛіЖу

  ************************************************
 ПИШЕМО ЛИСТИ НАШИМ ГЕРОЯМ

Що потребують бійці — учасники АТО там, на передовій, від нас, школярів?.. Насамперед, щоб любили Україну, сумлінно вчилися. А ще — доброго слова, запевнення, що їх пам'ятають, люблять, завдячують, ними пишаються і з нетерпінням чекають удома. Тому учні Червоноградського НВК СШ-колегіум №3 регулярно пишуть їм листи, вітальні поштові листівки, ілюструють їх власними малюнками. Тим паче, що батьки, старші брати, родичі, знайомі учнів третьої школи воювали і воюють у складі ЗСУ, добровольчих батальйонів з ворогом-сепаратистом, російськими військами (і це вже давно не є таємницею, хіба що для... Путіна), які прагнуть розшматувати Україну. А Олександр Бірюков — батько учня нашої школи віддав своє життя за Батьківщину. Однак, Герої не вмирають! 

Нещодавно учні 10-А класу з ініціативи заступника директора школи, вчителя української мови і літератури Ольги Ромасевич писали для українських бійців — учасників АТО листи. І не тільки вони. До цієї акції долучилися й інші класи, в чому неабияк посприяли педагоги навчального закладу. Про що ж йшлося у них? Ось окремі узагальнені фрагменти: “Я дуже Вам (до нашого захисника Вітчизни завжди звертаємось на ВИ- М. Л.) вдячний, що Ви стали на захист нашої землі. Хочу побажати Вам миру, міцного здоров'я. Та, найперше, найголовніше — швидше повернутися до свого дому, повернутися живим. Нехай закінчиться ця жорстока і кровопролитна війна в Україні, і над Україною буде мирне небо. Щиро вітаю Вас з Днем захисника Вітчизни, зі святом Покрови Божої Матері! Нехай Вона оберігає Вас повсякчас!”. Усе сказано щиро, відверто, з любов'ю. Мабуть, коментарі зайві.

Листи школярів будуть передані через волонтерів нашим бійцям на Схід України.

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 10-А класу Червоноградського НВК СШ-колегіум №3, слухач МАЛіЖу

  ************************************************


“ПІДКОВА НА ЩАСТЯ”

Кажуть: “Знайдеш підкову на дорозі — матимеш щастя”. І це доволі давня приказка. 

Справді, з підковою пов'язано багато повір'їв, однак їх не варто сприймати за щось серйозне. Так, наприклад, аби в домі панував достаток, добробут, уся сім'я була щасливою, прибивали на одвірку (над дверима) підкову. Прибити у середині хати — означало, щоб щастя не виходило з неї, не покидало; прибити знадвору — щоб щастя входило, прибувало. Аби лихий “не псував” коней, корів, не забирав в останніх молоко, підкову прибивали до порога хліва, і то її ріжки мали вказувати на вихід з приміщення, а не на вхід, щоб відлякувати нечисту силу, щоб не сміла заходити. Мовляв, “рогатий рогатого боїться”...

Ох, а який смачний український рогалик у вигляді підкови! Зрештою, хліб святий на столі — це завжди щастя! І дай Бог, щоб у кожного було вдосталь хліба на столі і до хліба!

А французький аналог українського рогалика — солодкий круасан (півмісяць), який французи завжди споживають вранці з кавою, знаменує перемогу християнства над ісламом. Півмісяць якраз і є символом ісламу. Мода на такий продукт з'явилася у Франції, та й у деяких інших регіонах Європи, після кількох переможних битв проти військ Османської імперії. Але і це не варто сприйматий серйозно, тим паче ображати релігійні переконання, віросповідання інших людей. Круасан — (підкова) — просто смачний рогалик, який продається і в Україні. (Ковтнули слину?.. Смачного!..).

Та все ж, чому підкову “знаходять на щастя”? Відповідь, здавалося б, проста, навіть банальна, але така ж давня, як і сама... підкова. У давнину метал, а з нього і виготовляють підкови, був доволі дорогим матеріалом (сировиною), і не кожен господар міг дозволити для своїх коней, волів таку розкіш, бо просто не мав за що придбати. Загубити підкову — лихо для бідняка. В той же час у Київській Русі деякі князі, заможні бояри, воєводи навіть оздоблювали підкови для своїх коней дорогоцінними металами — сріблом, було, що й золотом.  (Ще один цікавий вислів - “золота підкова”).  Знайдену підкову (як бачимо, у ній нема нічого містичного) господар міг продати чи обміняти на якийсь товар, зерно тощо. Чим не щастя?!,

...Підкови знаходьте, але не вдавайтеся до марновірства, і хай Вам завжди щастить!

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 10-А класу Червоноградського НВК СШ-колегіум №3, слухач МАЛіЖу.

  ************************************************
 ЇХ ВШАНОВУЄ СВІТ!


Учні 10-А класу Червоноградського НВК СШ-колегіум №3 відчули себе у ролі вчителів, навіть журналістів, коментаторів, політичних оглядачів. Упродовж тижня вони проводили для молодших класів “годину просвіти”. Тема аудиторних виступів: “Праведники світу”. Матеріали, інформацію збирали під керівництвом класного керівника Світлани Федоренко.

Йшлося про тих людей, які, ризикуючи своїм життям, рятували євреїв у часи Другої світової війни, Голокосту. Їх, як і тих, кого рятували, чекала неминуча загибель від рук гітлерівців, депортація у гетто, тортури у концтаборах, газові камери (це — також смерть). 

Серед Праведників світу (а їх — понад 26 тисяч) кожен десятий — українець: Митрополит Андрей Шептицький, його брат о. Климентій Шептицький, сестри-монахині різних чернечих згромаджець УГКЦ (останні особливо опікувалися єврейськими дітьми, деякі з них згодом навіть прийняли християнство), православні священики, просто люди доброї волі і Божого сумління.

“Праведник народів світу” - так правильно звучить звання, яке з 1953 року присвоює Інститут Яд Вашем. Ними пишається світ, ними пишається Україна, їх вшановує вдячний єврейський народ. Про це також нещодавно згадував у своєму виступі Президент України Петро Порошенко під час вшанування пам'яті жертв Бабиного Яру, де покояться останки не тільки євреїв, а й ромів (циганів), українців, росіян, людей інших національностей. Адже нацистська куля не була перебірливою...

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 10-А класу Червоноградського НВК СШ-колегіум №3, слухач МАЛіЖу

 ************************************************

ВАЖКО БАЧИТИ, ТА ВАЖЧЕ ПЕРЕЖИТИ...

АТО... Всього три літери... Та скільки ж болю, страждань, скалічених життів. Війна в Україні — це те, про що не хочеться говорити, але доводиться, і треба пам'ятати про неї завжди...

Невдовзі прийде зима, і хто знає, чи принесе вона нашій Вкраїні мир. А якщо ні?!. Солдати знову будуть вимушені терпіти мороз, холодні вітри, голод, очікуючи, що все це скоро скінчиться і невдовзі вони зустрінуться з рідними на вільній землі... А поки що доводиться стояти насмерть, тримати зброю в руках.

Проте, зараз мова про інше — про чудову людину, яка, ризикуючи своїм життям, нехтуючи здоров'ям, допомагає хлопцям на фронті. Окрім волонтерської допомоги, він описує все те, що побачив у зоні АТО. Події війни і прифронтового життя відобразилися у двох його книгах - “Сивіють приспані кургани” (вірші) та “Слідами війни” (публіцистика, фотодокументалістика), а також у публікаціях у ЗМІ. Цей творчий доробок — підсумок його п'яти поїздок на гарячий Схід України. Перед цим він неодмінно отримував благословення і напутнє слово о. Михайла Нискогуза, адміністратора УГКЦ Св. Йосафата м. Червонограда. Так, все це — про видавця, редактора, письменника, а тепер ще й волонтера і військового журналіста Ігоря Даха.

Нещодавно у Червоноградській бібліотеці-філії №9 (Народний дім) відбулася зустріч з автором, на яку завітали учні 9 класу ЗШ №2. Її організували бібліотечні працівники, педагоги школи. Важко було слухати розповіді очевидця цих подій Ігоря Даха, зокрема, про матеріальне постачання, технічне забезпечення українського війська (воно, звісно, має бути кращим!), про крадіжки в тилу тих речей, які привозять волонтери, бо самі не завжди можуть потрапити на передову, особливо — про поранених бійців, загиблих на полі бою. А серед них — і наш червоноградець Олександр Бірюков. Ігор Дах одного разу випадково зустрічався з ним, кілька разів розмовляв по телефону (востаннє — за кілька годин до смерті бійця; Олександр Бірюков загинув під час ворожого артобстрілу біля Авдіївки), добре знає його сина-школяра Юрка. Ігор Дах якраз мав передати Олександру Бірюкову привітання від сина... Не судилося. Важко було дивитися учням і на слайди, якими супроводжувалася розповідь Ігоря Даха: зруйновані міста і села, обстріли сепаратистами українських територій, поранені бійці, смерть. Вкарбувалися в пам'ять кадри, як українські військові несуть на ношах свого важкопораненого побратима до спеціально обладнаного гелікоптера, аби відправити у госпіталь. Так і хотілося скрикнути: “Тільки не помирай! Ми молимось за тебе!”.

Та все ж, звучали й оптимістичні ноти: “Україна таки переможе!”. На згадку про зустріч Ігор Дах подарував учням школи свої книги з автографами.

Магдалина ВОЛЖАНІНА.

Учениця Червоноградської ЗШ №2, слухач МАЛіЖу

  ************************************************

ЩО ВІДЧУВАЮТЬ ТВАРИНИ?..

Деяку поведінку тварин годі пояснити, окрім використання слів - любов, дружба, довір'я, відданість, навіть й такі — підлабузництво, хитрість... За церковним вченням (і я схиляюся до цієї думки), вони не мають душі, все мотивується інстинктами. Але їхні вчинки таки непередбачувані: тварини можуть відчувати чужий біль (людський), попереджати про небезпеку тощо. Наведу кілька конкретних прикладів (фактів).

У мого тата травмована нога, часто  болить, вже 15 років ходить з палицею. Коли навідуємося до бабусі Лесі у село, песик Нора завжди прибігає до тата і лягає біля хворої ноги, наче хоче у себе втягти цей біль, тільки, щоб ти, господарю, був здоровий. Палиці не боїться, наче розуміє, що це - “третя нога”, як жартує тато.

Кіт, виявляється, може бути першокласним “масажистом”. Мама працює оператором комп'ютерного набору і верстки у міській друкарні. Багато часу доводиться проводити за комп'ютером, бува, що ніколи пообідати, аби не затримувати друкарський цех. Додому приходить втомлена, болить спина, плечі, шия. Це відчув кіт Ден. Жив у нас такий. На жаль, його вже немає. Як тільки мама сідала за стіл, нахилялася над ним, щоб трохи перепочити, Ден вистибував їй на плечі і передніми лапками масажував найболючіше місце. Потім лягав (скручувався) комірцем навколо маминої шиї, зігрівав і щось ніжно муркотів їй на вухо, “заспокоював”. Це тривало хвилин 15-20. Спочатку мамі не вельми сподобалася така “котяча процедура”, та коли відчула, що біль поступово вщухає, вже сама просила Дена зробити їй “масаж”. Той ніколи не відмовляв, і завжди знаходив найболючіше місце.

- Якийсь кіт-лікар! - жартували мамині колеги по роботі, коли вона розповідала цю історію. - Нам би такого завести... Ми б платили йому “Віскасом”, ковбаскою, молочком...

Ще такий випадок. У моєї бабусі Лесі стався раптовий нирковий напад, прямо на подвір'ї. Ледь дійшла до хати, але в хату зайти вже не змогла. Біля самих дверей “сповзла” по стіні на землю і сіла на порозі. Як розповіла бабуся Леся, її киця Каміла також відчула чужий біль. Стала несамовито нявчати, тулитися до ніг, мовляв:

- Кому завгодно віддам свою “душу” котячу, тільки, господине, не помирай! Що я буду без тебе робити?..

Добре, що надійшла сусідка. Допомогла бабусі Лесі зайти у хату, дала ліки. Біль  минув, швидку не довелося викликати.

А ця трагедія сталася два роки тому у сусідньому з Червоноградом селі. В обідню пору господарі вигнали корів на пасовище, самі стали гуртом край лугу і почали гомоніти про свої селянські справи. Накрапав дощ, та він — не завада. Прийшов пастух і погнав стадо із трьох десятків корів на запашні трави. Відійшов з ними метрів на триста вглиб лугу. Господарі, накрившись парасолями, далі гомоніли про те, про се... І тут корови, завжди слухняні, спокійні, тримаються стада, враз розбіглися якнайдалі від пастуха: по різні сторони, хто куди. 

Завмерли, а потім стали ревіти, немов попереджати пастуха про якусь небезпеку: “Втікай хутчій звідси!”. Пастух оторопів, також завмер на мить від подиву, не знав, що робити. Не менше здивувалися й господарі, які все добре бачили. Це тривало лічені секунди. Раптом небо розколола блискавка. Влучила саме у пастуха. Люди кинулися рятувати, та вже не було кого... Корови не постраждали. Невже вони попереджали про небезпеку, і як про це дізналися?..

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 10-А класу Червоноградського НВК СШ-колегіум №3, слухач МАЛіЖу

************************************************
 ДРУЖБА З ГОЛУБОМ

Якось я пішов з татом на ринок промислових товарів купити деякі деталі для сантехніки. Та біля однієї з торгових палаток, здивувавшись від побаченого, вже й забули, що саме мали купити. На долоні продавця сидів голуб і ласував соняшниковим насінням. Коли долоня спорожніла, голуб стрибнув продавцю на плече, щось “нашіптував” йому на вухо, довірливо заглядав в очі, той запихав руку у кишеню, витягав чергову порцію соняшникового насіння, а голуб знову сідав на долоню і продовжував снідати. 

- І так щоранку, в один і той же час, уже два роки поспіль, чи дощ, чи сніг, чи спека цей голуб прилітає до мене, - прокоментував продавець — вусатий дядечко з доброю, щирою посмішкою на обличчі. - Ні в кого з рук не візьме корм. Як насититься — летить у своїх справах.

- А коли у мого колеги вихідні (це — неділя і понеділок), то голуб взагалі не прилітає, - додав сусід по торговій палатці. - “Вирахував” робочі й неробочі дні. Пробував я його підгодовувати, та куди там, відвертається птах від мене, хоч, може, і голодний.

- Одного разу, - продовжив продавець з голубом на плечі, - йдучи на роботу, забув купити соняшникового насіння. Так цей друг чекав-чекав на гостинця, врешті не витримав, сів мені на голову і почав невдовлено смикати за чуба, за брови, за вуха, мовляв: чого прийшов з порожніми руками?.. Довелося залишити палатку на свого сусіда, а самому йти за покупкою, благо, що недалеко. Допоки не нагодував — доти птах не заспокоївся.

Оце так дружба з голубом! Оце так довір'я! Недарма кажуть: “Птахи і тварини люблять добрих людей, відчувають їх”.

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 10-А класу Червоноградського НВК СШ-колегіум №3, слухач МАЛіЖу

 ************************************************
 ПРОГНОЗ ПОГОДИ ВІД... СОРОКИ

Виявляється, що за сороками вельми захоплююче спостерігати. Допитливі, кмітливі, все їх цікавиь, полюбляють блискучі предмети. Не раз у їхніх гніздах знаходили монети, скельця, обгортки від цукерок, навіть золоті та срібні вироби — сережки, ланцюжки, перстені. Хтось загубив, а сорока вважає, що це вже її власність.

Наш сусід у селі, бува, вивішує у садку на стовбурі старої груші дзеркальце і голиться. Тільки відійде, а сорока тут як тут, собі заглядає, красується-милується. Ну як не зачаруватися таким видовищем?!.

Сорока є героєм багатьох казок, дитячих віршів, творів фольклору. Кому ще з дитинства не вкарбувалася в пам'ять лічилка: “Сорока білобока дітям кашу варила...”. Але, насправді, у народі не вельми полюбляють цю птаху. Вона краде пташенят з чужих гнізд, може й курчатко поцупити “з-під носа” в необачної квочки. Пов'язані з нею й негативні народні повір'я:

- Сорока скрегоче — на недобре.

- Чуєш скрегіт сороки — матимеш недобру новину.

Про неправду кажуть, що це сорока на хвості принесла. Словом, недоброї слави зажила у людей. Але це — побрехеньки, марновірство, вигадки.

Утім, сороки є добрими синоптиками. Мені вдалося занотувати від людей старшого віку, знайти у книгах з етнографії кілька народних прикмет, як сороки можуть підказати погоду. Такий досвід нагромаджується багатовіковими спостереженнями людей за поведінкою тварин, птахів, життям рослин. Отож:

- Ранньою весною, коли ще припікає мороз, сороки всілися надеревах і влаштували “сорочинський ярмарок” (голосно скрегочуть, сваряться між собою) — буде відлига.

- Перед похолоданням сороки сидять, настовбурчившись.

- Взимку, коли тріщить мороз, сорока сіла на верхівку дерева і завмерла, не рухається, мовчить — мороз протримається.

- Скрегіт сороки взимку віщує снігопад.

- Перед міцним морозом чи просто похолоданням сороки ховаються у “ялинових лапах” - нижніх широких гілках дерева.

- Восени сороки невпинно шугають у повітрі, гомонять — на дощову погоду.

- Від короткочасного дощу сорока ніде не ховається.

- Восени сороки масово оселяються поблизу людських поселень (особливо це помітно у селах) — зима буде люта, з морозами і хурделицями.

- Сорока взимку чистить пір'я, “чепуриться” - на відлигу.

Неполюбляють сороку-скреготуху мисливці. Своїм скреготом завжди підкаже зайцю, звідки наближається людина зі зброєю. А, може, це й добре — врятує вухання від пострілу...

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 10-А класу Червоноградського НВК СШ-колегіум №3, слухач МАЛіЖу
************************************************


СМЕРТЬ ЛЕЛЕК

Цього я не бачив, та й краще не бачити такого. Болісно стало б на серці, гірко, прикро на душі. Подія дещо нагадує легенду про лелечину вірність, але вона цілком реальна. На жаль, реальна... Ось який епізод зі свого дитинства пригадав і розповів мій дідусь Микола.

...Край поля стояло самотнє високе дерево, на чубку якого звили гніздо лелеки. Щовесни вони прилітали сюди, виводили пташенят, а восени відлітали у вирій. Ні холодні вітри, ні весняні приморозки, ні літнє палюче сонце, ні рясні дощі, ні громовиці не лякали їх. Здавалося, так буде завжди. Завжди сповіщатимуть радісним клекотом при весну, а під осінь сумно ходитимуть по стерні.

Та одного літнього дня, коли ледь не всі мешканці села вийшли в поле працювати, раптово стала наближатися гроза. Чорна густа хмара невпинно затягувала небо. Сонце, наче щезло. Здалеку вже було видно блискавки і чути гуркіт грому. Люди бігцем подалися до села. Тільки добігли до околишніх хат, як вперіщив проливний дощ. Господарі цих хат почали запрошувати людей до себе, щоб перечекати стихію.

У той час лелека-самка сиділа з малими лелеченятами у гнізді, зігрівала їх своїм теплом, ховала під крилами від дощу, а самець, очевидно, полетів у пошуках їжі, де і його зненацька застала гроза. Несамовито били блискавки. Одна з них влучила у дерево, розколола його навпіл, повалила на землю, а гніздо з птахами обпалила. Як тільки гроза трохи вщухла, з'явився лелека-самець. Він довго кружляв над розколотим деревом, обгорілим гніздом, а з ним і лелеченятами та лелекою-самкою.

Моторошно стало від цього людям, охопив неймовірний жаль. Дехто навіть пустив сльозу.

Потім лелека піднявся високо-високо в небо, склав крила і каменем упав на землю, якараз поряд з поваленим деревом. Загинув.

Юрбу людей враз щось спонокнуло. Викопали яму, тут же, на краю поля, де сталася пташина трагедія, у яку й поклали мертвих лелек та засипали землею.

Маркіян ЛЕХМАН.

Учень 10-А класу Червоноградського НВК СШ-колегіум №3, слухач Міжнародної (Малої) Академії літератури і журналістики

 ************************************************

 ДУША

Я кажу: - Низько це судити по красі,

Бо там людина геть безсила...

Мені важливо те, що у душі,

І геть не одяг, що вона носила...

Так от, душа — це теж маленький світ,

В якому є свої тривоги.

Цей світ міцний, немов граніт,

Та всюди є свої пороги...

Магдалина ВОЛЖАНІНА.

Учениця 9 класу Червоноградської ЗШ №2, слухач МАЛіЖу

 ************************************************
Наше життя



Хай кожен розпочне тепер із себе.

Хай зникне злоба, гордість, німота.

Бо знає, бачить, вірить наше небо,

Що світ врятує тільки доброта.



Добро – це все. Для нього слово - «казка».

Добро – це ми. Пізнаймо знову це.

Скажімо всім це лагідне: «Будь ласка!»,

Бо правда нам подивиться в лице.



Хай кожен розпочне тепер із себе.

Хай нас вже не лякає висота.

Над нами буде ясне, чисте небо,

Як світ врятує вічна доброта.



Юлія СИМАК, студентка Червоноградського ВПУ №11, 

слухач МАЛіЖу

  ************************************************

МАЛіЖанське свято



Усі діти, мов на крилах,

Летять у Карпати

На величне у Міжгір’ї

МАЛіЖанське свято.



Земля Срібна тут співає,

Натхненням чарує.

МАЛіЖ крила розгортає,

По світу мандрує.



Теплоту свою дарують

Красуні смерічки,

Бо впиваються водою

Із гірської річки.
 

Літній дощик



Строкаті парасольки

Виходять погуляти.

Подобається діткам

Під дощиком співати.

Краплиночки танцюють

В калюжках-озерцях,

І дощик всім малює

Усмішки на лицях.


  Ліс навесні



У лісі волого. Увесь сніг потік веселими струмочками до лісової річечки. Віття дерев покриваються листочками. Прокинулися деякі звірі.

Загляньмо у барлогу. Маленькі сонні ведмежата вже розплющили очки і повзуть назовні вивчати весняний ліс. Але батьки-ведмеді не дозволяють їм – не можна на першу прогулянку іти самим, без дорослих.

А що там роблять спритні білочки? Е-е-е, ці рудохвості, на відміну від ведмедів, не спали цілу зиму, а трудилися. У них майже закінчилися зимові запаси харчів. Маленькі білченята вперше намагаються "перелітати" з гілки на гілку. Незабаром вони стануть професійними стрибунами.

Маленький сірий зайчик, що ховався узимку під ялинкою, зараз розминає лапки. Він вдихає запах свободи на повні груди, поки ще не зустрівся із хижаками. Зараз йому треба навчити зайченят майстерно маневрувати, утікаючи від хижих звірів. Ой, вовк з лисицею на видноколі! Ці хитруни уже виходять на перше весняне полювання, тому зайчику слід чимдуж стрибати до схованки...

У лісі пахне спокоєм. Яскраві промінчики сонця приємно лоскочуть шерстку звірів. Тепло прогріває усе навкруги. Іще трішки, і ліс буде вирувати життям, заманюючи до себе. І це не дивно, все ж таки весна!..

Чому моє серце любить танцювати
 
Коли Веселинка грайливо лунає,

Серце, мов у вирі, шалено кружляє.

Цей Сокальський притуп

В небі відіб’ється,

Жартівливим танцем

У душу вернеться.



Батько мій величний –

Могутні Карпати,

Любляча і вічна

Україна – мати,

Я – їхня дитинка

Юна українка,

Тож, немов краплинка,

Люблю танцювати.
Осінь

Сьогодні осінь палахкотить вогнями,
Забула про усі погані дні.
Радіють всі і днями, і ночами.
Листочки усміхнуться і мені.

Олена ФЕДЮРА.
Учениця Червоноградської гімназії, слухач МАЛіЖу
  
************************************************
Нелегка доля українців
Прохолодний ранок… Далеко в степу чути глухе порипування коліс. Так, це чумаки повертаються додому.  На виснажених обличчях видно тугу за рідною домівкою. Їхні мандрівки були  дуже небезпечними, бо будь – якої миті вони могли зустрітися з татарами. Тоді вже їм не оминути полону… На старому дерев’яному возі  сіль,  сир, риба та інші продукти, які чумаки везуть із Криму.
Аж раптом німу тишу порушили чиїсь голоси. Чумаки зупинилися, озирнулися і побачили вдалині маленьку цятку… «Що  ж там таке?» - запитався один із них з помітним острахом у голосі. Але інші лише зміряли його дивним поглядом, ніби він задав їм найбезглуздіше запитання, яке вони коли – небудь чули,  і веліли мовчати. Тоді помалу, щоб не було чути, завернули стомлених круторогих волів і почали наближатися до цятки, яка помітно збільшувала свої розміри. Було чути чийсь біг, і через кілька секунд пролунав постріл… Він, очевидно, був зовсім близько, бо звук долетів до їхніх вух дуже виразним. «Рятуйте!» - махнув рукою поранений і, голосно застогнавши, впав обличчям додолу. Поки татари шукали свою жертву, ошелешені чумаки, ризикуючи власною безпекою, узялися допомагати потерпілому. Чоловік тихо сопів у землю, корчачись від болю. Чумаки обережно поклали невільника – втікача на воза і поспішили залишити це небезпечне місце… На щастя, чоловік мав сильний організм, тому через деякий час про поранення нагадували лише шрам і болючий  спогад.
Дивно, що чумаки так здивовано сприйняли цю пригоду. Адже таке трапляється  у їхніх мандрівках  дуже часто… Українці, які потрапляли в полон до татар, відчайдушно використовували всіляку  надію на порятунок. Але лише одиницям вдавалося  втікати… Так, вони, мабуть, ніколи  не звикнуть до неволі, бо наш народ, наші люди хочуть жити вільними і не можуть дивитися на страждання своїх побратимів. Вони просто не хочуть до цього звикати, бо чекають змін на краще. Так, і це не вигадка, це було насправді у ті часи, коли широкими степами України розгулювали вороги.
Ольга БУЧЕК.

Учениця Червоноградської ЗШ №1, слухач МАЛіЖу
************************************************
ПОСЛАННЯ ДОЛІ
Я шлю своїй долі
яблуневий цвіт.
Він летить поволі
у незнаний світ.
І за сотні років
він ад долетить.
Я зроблю сто кроків,
щоб зустріть цю мить.
Буду жити вічність
з ним наперекір,
Берегтиму гідність,
щоб сказати: “Вір!”.
Буде ще весною
пахнути завжди,
Буде ще зі мною
хтось все берегти.
Берегтиме вірність,
і життя, й любов.
Є закономірність:
“Все вернеться знов”.

ЛИСТ РАСКОЛЬНИКОВУ
Здрастуй, Родіоне! Пам'ятаєш,
Як над Невою я побачила тебе?
Згадай: монету в воду ти кидаєш,
Відрізавши від всіх тоді себе.
Твоє сумління мучить прокляте питання:
“Як міг кривавитися, знаючи себе?”.
Та я підтримую твоє святе бажання
Боротись з ницістю, що так гнітить тебе.
Дозволь перо на стіл покласти Родіоне.
Тобі писала та, що вірить у життя
Твоє щасливе, у барвисті тони
Твого безкровного, святого майбуття.
Юлія СИМАК.

Студентка Червоноградського ВПУ №11, слухач МАЛіЖу

************************************************

ЛЮДИНА

           Хто така Людина? Це — завжди прекрасно,
Бо вона — це диво, назване Життям.
Лиш для неї світить сонце в небі ясне,
Серце їй сповняє тихим почуттям.
Хто така Людина? Боже сотворіння,
Промисел великий нашого Творця,
Що її чекає Вічності нетління,
Образ не зітреться із її лиця.
Знаю, що Людина все ж не всемогуча,
Та у неї сила — жити на землі.
Доля у Людини — стражденна, болюча,
І для неї межі світу замалі.
           Юлія СИМАК.

Студентка Червоноградського ВПУ №11, слухач МАЛіЖу
 ************************************************ 


Немає коментарів:

Дописати коментар